— Бо ж воно так ворушиться, дядьку, так ворушиться...— говорить малюк, дивлячись на вогонь.
— А показав тобі дядько Семен гнома?
— Не показав.
— Поганий у тебе дядько. Я буду кращим. Згода?
Мар’янек довірливо підходить до нього:
— А де він, той гном?
— Ти хіба не знаєш? У комині!
І несподівано хапає його протезом за пасок штанців, підносить над горном, і голова малюка зникає в чорному від сажі комині. Душить малого дим, лякає вогонь. Мар’янек розпачливо дригає ногами і кричить що є сили.
До кузні вбігає Агнешка. Кількома стрибками опиняється перед горном, обидві руки підсовує під тіло малюка.
— Пустіть його! Ну!
Присоромлений Макс ставить хлопця на землю, Мар’янек, плачучи, тулиться до Агнешки.
— Такий здоровань, а лякає дитину! Соромно!
Агнешка дихає гнівом, та, уздрівши дивний протез Макса, збентежено вмовкає. Роззирається довкола, бачить зацікавлені, очікуючі погляди. Мимоволі вклоняється і вітає присутніх тоном чемної учениці:
— Добрий вечір усім!
У відповідь чути невиразне бурмотіння.
— Чим це,— розпочинає коваль, простягаючи міцну руку,— ми маємо завдячувати?..
— Ви ж, здається, бачите чим,— відповідає Агнешка, вже опанована й задерикувата.— У вас є діти?
— Було залишилося двоє по дружині-покійниці, але не вижили... А взагалі, то й не знаю.
— У нас поки хтось не ожениться, дітей не рахує.
— Вийди-но на світло, парубче, бо щось дуже ти дотепний.
Юр червоніє, втрачає звичну задерикуватість, відступає в тінь.
— Та ти колюча, панянко,— ущипливо підхвалює її Бобочка.— І ти ото не боїшся стількох чоловіків?
— А чого їх боятись? Я ж приїхала сюди познайомитися з людьми, дітей учити.
— На легкий хліб,— несхвально докинув Пащук.
— Нема легкого хліба. Такий хліб, яка праця.
— Праця, праця,— пирхає Пащук.— Це аби балакати. Селянська праця одна, а панська інша. Панська міцна губою, а наша рукою.
— Не зовсім так, добродію,— борониться Агнешка.— Кожна праця добра, якщо корисна.
— Пусте. А самі вивчилися на вчительку?
— Поки вивчилася, спізнала й життя. Білоручкою не була. Я хотіла б, щоб кожний був сильним,— доторкнулася лоба, а потім труснула стиснутими кулаками,— ось тут і тут.
— То це ви отака сильна? — широко посміхається коваль Жерар.— І чоловіків не боїтеся? Справді?
Тільки Уля, мовчазна й насторожена, запримітила змовницькі підморгування коваля й підручного. Юр уже крадеться затіненим краєм до Агнешки збоку. І от Жерар подає йому знак. Застережливий вигук Улі, її сильний ривок уперед, затриманий чіпкою рукою бабусі. Водночас Прокіп опускає дзеркальце, у котре тільки що роздивлявся свою, вистрижену мальовничими смугами, голову. Саме в цю мить Юр виринає з-під Агнещиного ліктя, і, опинившись прямо перед її носом, блискавично хапає її впоперек, намагаючись підняти — і вже й сам лежить на землі, збитий блискавичним і точним ударом дзюдо. І поки підводився, кузнею розлігся дужий видих захвату. Юр, паленіючи від сорому, знову кидається до Агнешки — і знову опиняється на лопатках. Уля і Мар’янек захоплено дивляться на Агнешку.
У кузні злітає гул загального подиву. Тільки бабуся Бобочка пирхає гнівно й несамовито спльовує, своїм звичаєм, явно незадоволена.
— Ну й баба! Такої тут іще не було! — басовито буркає Прокіп. А вчителька, не розчувши його слів, усміхається до нього:
— Дякую вашому дзеркальцю: вчасно мене застерегло.
— Курдоннер! Дивлюся й очам не вірю.— Коваль кидає роботу, зупиняється навпроти Агнешки, потирає долонею об долоню, простягає зігнуту при боці руку з розчепіреною п’ятірнею: — Ану, спробуймо сили!
— Продовження буде,— вагається Агнешка,— може, колись пізніше. Наприклад, у вашому Клубі.
— Ні, тільки тепер.
Агнешка стає в таку ж, як і він, позу, вдає, нібито розмахується. І коли коваль усією вагою та силою руки хоче натиснути на її долоню, Агнешка раптово відхиляється вбік. Коваль заточився, з розгону пролетів кілька кроків і, шукаючи опори, налітає на Бобочку.
— Свят-свят! — кричить стара.— Де твій сором?!
— Та цитьте, ви! — тупотить на неї коваль. І, ще засапаний, озирається на Агнешку: — Хто це вас навчив отаких... штук?
— Один солдат, нетутешній. Хочете, й вас навчу.
— Ми теж дещо вміємо, можемо показати,— заступається Пащук за осміяного сина.
— Ой, покажіть ви їй, покажіть...— шамкотить Бобочка. Вона почуває себе ураженою, приниженою. Постукуючи костуром, тягне Улю, закам’янілу від подиву, до дверей.