— Пані Бобочко,— затримує її Агнешка,— у мене до вас є справа, почекайте.
І до всіх:
— А тепер, може, поговорите зі мною про дітей? Як у вас? — звертається до Пащука.
— Одного,— показує неохоче на Юра,— ви вже навчили. Старша дочка на відданні. Є ще одна, мала, чогось її вчили у тих Хробрицях.
— В якому вона класі?
— Якби то я знав...— замислюється він.— Жераре, ти пам’ятливіший, в якому це класі могла бути Геня?
Коваль зосереджено морщить чоло.
— З моїми ходила разом, поки не потопилися. Ні, не пам’ятаю.
— Тоді, може, скажете,— наполягає Агнешка,— чому діти перестали ходити до Хробриць?
Коваль мовчить. Десь із сутіні озивається Юзек Оконь:
— Бо ми самі не схотіли.
— А що трапилося з тим пороном?
У тяжку, тривожну мовчанку твердо врізується Прокопів бас:
— Нещастя. Нема чого згадувати.
— Я хотіла б побалакати з поронником. Де він є?
Знову тиша. І несподівано голос Улі:
— Він був із Хробриць. А після того помер у лікарні.
— Після чого?
Бобочка стискає кощавими пальцями Улину руку. Мовчання.
— А я знаю! — хапливо вигукує Мар’янек.— Бо його наші так випарили, що аж помер.
— А чого ж він все звертав на нас! — не втримався Макс.— Навіщо гавкав, нібито ми його перед тим споїли? Через нього — знаєте? — мій брат гниє у тюрмі.
— Пси хробрицькі!
— Як вони нам, так і ми їм!
Агнешка переждала, поки стихне обурення.
— А про малого Пживлоцького знаєте?
— Мені його не шкода,— перебиває її Пащук, і очі його аж звузилися від злості.— Яка яблунька, таке й яблучко.
— Це погано! — відповідає Агнешка.— Не можна, щоб діти дичавіли. Чому вони б’ються камінням? Нащо мучать псів? А чому ви самі не знаєте, у який клас повинна йти ваша Геня? А через що,— обертається вона до Бобочки,— у вашої Улі така голова?
Очі Бобочки злостиво спалахують:
— Ти, панянко, вчителька чи з поліції?
Агнешка нахиляється до неї й говорить виразним шепотом:
— Ніде в усьому світі нема вже ковтуна. Та я про вас у газеті напишу.
Бобочку аж затрусило.
— Щоб інших вчити,— кричить,— треба самій розум мати! Циркачка!
Даремно Уля смикає бабусю за рукав, благаючи поглядом, щоб не лаялася. Бобочка силою випихає її за двері. Дівчинка все ж улучила мить попрощатися з Агнешкою вимовним, сумним поглядом. Агнешка підходить до коваля, здіймає трубку.
— Самогонна?
— Ее-е, там! — нібито про якусь дрібничку, говорить Жерар.— Так собі, садівникові до годинника.
Чоловіки пирскають смішком, однак здогад Агнешки відзначають значущим перезиркуванням. Коваль знітився, забирає трубку з Агнещиних рук, мовби нерадий, що та довго й пильно оглядає її.
— Сходи-но до Зависляка,— наказує Юрові,— і віддай, бо то його.
Кузня потроху порожніє. Пащук пішов, не попрощавшись. Макс, не сподіваючись нових вражень, доброзичливо дражнить Мар’янека.
— І що? Ну, то як же буде, як? Може, помиришся зі мною?
— Подай дядькові руку,— втручається Агнешка.
— Коли ж він безрукий.
— Він же тобі подає. На згоду.
— Ліву.
— Ліва теж добра.
Мар’янек спинається на пальці, нашіптує Агнешці у вухо:
— Я їх не люблю. Усіх трьох. Вони сміються з моєї мами.
Прокіп потягується, аж кістки хрускотять, і б’є Юзека Оконя по плечі:
— Пора, друзі, вечеряти. Ходи, відведемо тебе до мами. А вас, пані, аж до самої хати. Після купання людина й сама не знає, чого більше хочеться: їсти чи спати, Ех, Павлинко, Павлинко... А мали ж ми у Гусичанах за Бугом,— замріявся він,— га-арну лазню, вже не буде такої...
Мар’янек міцно тримає Агнещину руку. І так виходять.
8. Суботня вечеря
У просторій кухні Зависляків закінчується суботня вечеря. Досить ситна, судячи з решток їства — тарелів з недоїдками, а особливо по святковій обважнілості розмовляючих. Встигли тут дещо й випити, небагато, але й не мало: посеред столу вже порожніє пляшка з етикеткою, зате друга, стережена Януарієм, ще наполовину повна. В сусідній кімнаті пхикають діти, що їх Павлинка укладає спати.
Януарій, вже напідпитку, гукає в навстіж відчинені двері:
— Павлинко, я тебе питаю! Чого це та лебідка не прийшла вечеряти? Іди-но сюди. Ти її запрошувала?
— Запрошувала. Тихше, Януарію, діти сплять.
— Хай сплять... Семене, скажи ти: добре це чи недобре, що вона не прийшла?
Семен мовчить, проводить пальцем по струнах гітари, схиляється низько і прислухається, настроюючи інструмент.