— Пізно вже, товаришу Балч.
— Ви мене виганяєте, а в мене ще одне прохання.
— Слухаю.
— Ви вмієте малювати?
— Здається, вмію. Дечого вчилася.— Агнешка, фахову амбіцію якої явно образили, мало не розлютилася, та одночасно мусить знову гнати свою недозволену, настирливу радість, що цей чоловік зважився ще раз викрутитися від прощання.
— Добре було б написати афішу про завтрашній вечір.
— А є чистий картон?
— Зачекайте-но.
Балч відсуває ліжко й просто з порога сягає рукою за двері, наосліп мацає по стіні і за хвилю знову стає перед Агнешкою з прямокутником заскленої картини. Тримає його на відстані витягнутих рук і прискаленими очима пильно дивиться з серйозністю, яку — видалося Агнешці — зненацька порушив глузливий усміх досі затиснутих губ. Малюнок, що сяяв колись живими барвами, нанесений на папір технікою серійного друку, являв собою композицію орла в короні з прикріпленою між білих крил чорно-золотою мадонною. Балч перевертає його, кладе на стіл, відриває з рамки зжовклу газетну обклейку і висмикує картон. Раму з тьмяним склом несе в куток, кладе там, після миті вагання бере і впихає у шпарку за грубою; ще раз вертається і, бруднячи манжет сорочки, заштовхує глибоко, якнайдалі.
— Ось. Маєте й картон. Трохи зжовклий, але ще добрий. Передвоєнний.
— Гаразд. На ранок афіша буде.
— Дуже радий! І найбільше з того, що ви не розчулюєтеся над... гм... святощами.
— Так, як і ви над пам’ятками.
— А звідки ви знаєте? Тому образкові більше років, ніж вам. І завжди скрізь був зі мною. Як талісман.
— Тоді навіщо нищити?
— Вам на втіху.
— Неправда. Мені байдуже, як ви обходитеся зі своїми талісманами, вішаєте на стіну чи ховаєте в шухляду. Заберіть це собі, товаришу Балч. Я знайду інший папір.
— Ви гарно гніваєтеся. Тільки даремно. Я мав на увазі інше. Час плине... від учора до завтра — це ваші слова. Ви мене відразу навертаєте у свою віру. К бісу пам’ятки — чи не так?
— Не так.
— Очевидно. «Агнешці у дорогу життя» — «Колумб». Це щось інше.
— Облиште, будь ласка, те суденце.
— Святощі? Талісман?
Пальці Балча стискаються на бортах «Колумба» — і Агнешка майже силою видобуває іграшку з його рук і відсуває на найдальший ріг столу. Агнещині плечі й шия нахиляються на якусь мить, а коли випростовуються, відразу ж натрапляють на його руки й груди. Теплий дотик легкого поцілунку пробіг мурашками по її шиї, не прикритій плащем. Коротка мить — в ній не було нічого, крім хіба взаємної незручності. І поки Агнешка збиралася на протидію і захист — Балч уже був за крок від неї. Над передчасним ляком Агнешки бере гору зніяковіння. І сором за надмір смішного, уявного недовір’я охоплює її пізніше, коли Балч обізвався голосом, таким опанованим і вільним, начебто та мить була тільки помилкою Агнешки, примарним видінням:
— До речі, про плакат. Самі знаєте, як це пишеться: першокласний оркестр, багатий буфет, костюми довільні. Вхід — отож-бо й є. Краще не говорити про ціну: стягнемо, що вдасться. Напишіть просто: кошти для потреб школи.
— Це добре! — тішиться Агнешка й несамохіть простягає руку.— Очко на вашу користь.
— За скільки? — Балч до болю стискає простягнуту руку і притягує її до себе щораз ближче. Його очі міняють свій вираз. Впивається поглядом в Агнешку, в її зіниці, а тоді в уста — з настійним, голодним викликом.
— За грудочку цукру! — вдавано бравуючи, борониться Агнешка. Ліва рука сягає в кишеню плаща.— Прошу!
— Не терплю цукру, не їм з руки.
Голос його притлумлений і гнівний. Агнешка ледь чує його, оглушена пульсуванням крові у скронях. Силкується вивільнити руку, котру Балч притиснув лівим ліктем собі до грудей. Щосили відпихає його важкий торс, уникає дотику його обличчя. Опирається, хоч заразом знає, бажала б, щоб ця оборона була щирою. В блискавичному спалаху пам’яті Агнешка бачить себе, як кидає на підлогу кузні зухвалого Юра Пащука. Видіння гасне, западає в темряву.
— Пустіть мене!
— Боїшся поговору? — чує тут же, біля щоки його задиханий шепіт.— Не бійся... Я зумію кожному заціпити пельку... заціпити пельку...
Аж заточився, люто відіпхнутий в мить, коли, певний себе, вже трохи звільнив її руку.
— Ідіть уже звідси! Дайте мені ключ від тих дверей.
Зненацька лунає стукіт — і не встиг ще затихнути ламкий непевний Агнещин голос, як у дверях кімнати Балча постала Льода Пживлоцька.
— Не перешкоджаю часом? — починає вона вдавано чемно, кисло-солодким тоном, ледь ковзнувши поглядом по Балчеві й перекинутому обік нього стільцеві.