І поки Агнешка може здобутися на щось путнє, Балч вибухає:
— Чого прийшла, ти?
— Тотека свого шукаю...— говорить Льода Агнешці, ніби й не помітивши присутності війта,— Зник хлопець з самого вечора й досі нема... Пізно вже, холодно, а він ще й нездужає.
— До мене твій синок не ходить,— уриває Балч.— Ти це добре знаєш.
— Гадала, може, у вас, пані, засидівся по-сусідськи.
— І по-сусідськи потрапила до пані через мої двері?
— Пане Зеноне,— завважує врешті його присутність Пживлоцька і, поблажливо й спогорда усміхаючись, звертається до нього: — Якщо вільно вам, то, гадаю, можна й мені поглянути, як влаштувалася наша гостя.
— Говорила-балакала! Цікавість тебе приперла. Якби ж то тільки цікавість! Я що тобі наказував? Завислякові допомагати, мити пляшки, наливати.
Старанно накладений, свіжий шар помади Пживлоцької не міг приховати темного рум’янцю образи й гніву. Але голосом пані Льода володіє чудово.
— Невже ви, пане, не відаєте,— озивається напівшепотом,— котра година?
— К бісу з годиною! То не тиняйся по людях, коли пізно!
— Звісно,— Льода силувано посміхається Агнешці.— Завітала я, либонь, невчасно. Ви, певно, і так страшенно змучені.
— Так. Дуже,— згоджується Агнешка,— Щойно казала про це й товаришеві Балчу.
— Жаль. Я сподівалася, побалакаю як колега з колегою.
— Охоче, але не сьогодні.— Агнешка ледве гамує роздратування.— Даруйте вже. Дякую за відвідини і обом взаємно бажаю: на добраніч!
Ніби й не чують. Балч схилився над Флоксовим лігвом, без потреби дратує його сон, певно, перевіряючи, чи задурманив його своєю вечерею. А Льода, замість дверей, іде до столу і собі бере в руки модель «Колумба», оглядає з усіх боків, не минаючи, звичайно, й напису на борту. Агнешка стискає кулаки. Хочеться їй заридати ридма, закричати і гнівно затупотіти ногами, прогнати нахаб. Що за люди! Наче заповзялися одне одного пересидіти. Владновують особисті справи моїм коштом. Ніякого такту й міри. І такі, як є, вони будуть завтра, післязавтра, завжди — і я з ними. Чого прийшла оця Пживлоцька! І зненацька Агнешка ловить себе на соромливому відкритті, що не є вдячна Льоді, як повинна б, за вирятування з важкої ситуації. Дала, нарешті, «Колумбові» спокій. Тепер підносить до короткозорих очей приготований Балчем картон. На щастя, не перевертає його другим боком.
— Не знаю, але подумалось,— відкладає аркуш з щирим чи й удаваним розчаруванням,— що це ваш диплом. Ви така... молоденька... напевне, просто з аудиторії?
— Так.
— Справді? Це ваша перша посада?
— Перша.
— Неймовірно. А чому саме тут? У таких умовах?
— На власне прохання. Вибрала сама, одержала згоду — і все.
— Важко мені збагнути.
— Іншим разом поясню це, можливо, краще.
— Вибачайте за мою фахову цікавість. Я також, бачите, вчителювала. Тож і хотіла б знати...
— Брехня! — несподівано вибухає Балч.— Я скажу, чого ти хочеш. Ти перевіряєш, кого це я собі привів. Це їй болить! — звертається вже до Агнешки.— Вчителька! Учила в Хробрицях — вигнали!
— Неправда!— кричить Пживлоцька — Я... за власним бажанням. Мовчи!
За мить удаване опанування злетіло з неї, а косметичні рум’янці зблякли, посіріли на зблідлих щоках.
— Іди! Іди звідси, ти! — Балч штовхає Льоду перед себе до дверей. Обоє натикаються на край залізного ліжка, і Балч, не довго думаючи, люто відкидає його мало не на середину кімнати. Ще мить, ще тряскіт дверима, скрегіт ключа в замку — і десь, у глибині будинку, з того боку, згасає відлуння колотнечі. І Агнешка, нарешті, сама. Не віддав ключа, негідник. Дівчина підсовує ліжко до стіни, злощасні двері підпирає столом, хоча її майже смішить, чи й не доводить до сліз даремність такої дії. Треба ще й зайнятися з Флоксом. Що він зробив тобі, той жахливий чоловік. Схиляється над цуциком, перевіряє дихання і швидке, дрібне биття його серця. Собака лежить на боці, витягнувши одубілі лапи й відкинувши назад голову. У шпаринах напівзаплющених очей тьмяніє відблиск світла. О, нарешті починає сонно помрукувати під Агнещиною рукою, що лащить його. Нічого страшного, песику мій, відіспишся, просто ти трохи п’яненький. Нам не треба довіряти тій людині, запам’ятай це!
Запах конвалієвих парфумів Пживлоцької — нестерпний. Треба провітрити кімнату. Та коли ж це на вікні відчепилася з цвяха ковдра? Агнешку немов хтось ударяє в груди — в чорному трикутнику відслоненої шибки ворушаться примарні обличчя цікавих. Під її поглядом голови відсахнулися, однак далі, в пітьмі, скупчуються знову і застигають в незрушній, жагучій цікавості. Агнешка здолала перший прояв замішання. Спокійно, уперто вдивляється в невиразні людські тіні, в ті напівроззявлені роти, в отой чийсь дитячий ніс, найпомітніший, бо сплющився об шибку, в очі, чиїсь очниці, ніби вставлені в уже знайомий обрис обличчя. Звідкілясь ізбоку, з укриття, злітає дрібний жіночий сміх, та враз уривається — і голова Юра зникає, наче здмухнутий у темряву привид. Агнешка робить крок до вікна, не відводячи погляду від шибки. Дитячий ніс зісковзує донизу, щезає. Ще одна голова віддаляється, ще одна. Порожньо. Тихо. Агнешка знімає ковдру, відчиняє вікно навстіж, глибоко вихиляється з вікна. Може, те, що чується, і є відлунням затихаючих кроків, а може, це неспокійне биття серця. Легкий нічний вітерець доносить від озера насичений запахом сирості й гниття шум тополь і верб. Беззоряними шпарками неба протікає віддалене валування собак. Все далеко. Всі далеко. Ти! Чи ж пробачив би мені, якби бачив, якби знав? Сама цього не втямлю. Ні, я не боюся цієї людини. Я починаю боятися самої себе. Себе. Забрати Флокса, вийти і піти. Недоречно. Об’яву — обіцяла. Нісенітниця, викручування, не про те йдеться. Щось дере в горлі. Може, простуда. Не розрахувала сил. Не дам собі ради. Але ще подивимось. Він ще побачить. Щоб не усміхався так, не насміхався. Що ж, усміхайся. На добраніч, Стаху. Ще одна вечірня думка...