На жаль, не зовсім. Знову мрії та бажання переганяють дійсність. Агнещині мрії та бажання. Хотілося б, щоб отієї афіші вони не помітили, але хіба можна її не помітити? І щоб уся та вечірка запала в небуття, щоб про неї ніхто й не згадував, не говорив, або щоб вона принаймні без будь-чийого втручання якось сама перенеслась на іншу, пізнішу дату. Таж ні!
За дверима, в приміщенні класу, тупіт гучнішає, порипують змащені і, можливо, тіснуваті чоботи, чути невпевнене покахикування, покашлювання й гомін. Нарешті долітають звідти звуки настроюваних інструментів. І весь той гармидер потроху заморожує природність і невимушеність дружньої учти в Агнещиній кімнаті. Гра в бридж якось не ладиться, і даремно Стах раз у раз закликає бути уважними. І от після котрогось там невдалого ходу Іза відтягує Агнешку в куток і мало не силою змушує її перетрусити різне жіноче шмаття та взаємно проконсультуватися, у що і як саме вбратися. Вже й Толек, захоплений раптовим вихором приготувань, і собі розійшовся,— тримає перед Ізою дзеркальце, щоб та могла припасувати собі намистечко, а Стахові мимохідь радить швидше й старанніше застебнути сорочку. Стах, якийсь насуплений, складає карти, тасує і знову, вкотре вже, роздає їх. Пора вже й собі, думає Агнешка, натягти хоча б панчохи, рятувати в цій ситуації хоча б рештки. Без надмірних сентиментів, без екзальтації. По-приятельському. Із Стахом, видно, сьогодні не вийде так, як мріялось і як мріяти заборонила собі ще попередньої ночі. А коли щиро — і тут Агнешка дотикається нарешті найщирішого почуття й аж здригається від отого дотику правди — бажала б, щоб відвідали її якось в іншу пору, тільки не сьогодні.
А тим часом Іза, в непогамовній цікавості, підбігає до дверей і крізь отвір для ключа роздивляється, що там з тією вечіркою.
— Чому ж не розпочинають? — нетерпеливиться їй. Та по хвилі уважного споглядання зненацька змінює тему й інтонацію: — Слово честі, мені подобається.
Стах:
— Що?
Іза:
— Не що, а хто? Високий, мужній, на мій смак. Ах, пристойний!
Стах:
— Толеку, скажи їй, нехай одійде від тих дверей.
І це раптом дратує Агнешку. Заступається за подругу:
— Буркітливий у тебе, Ізо, братик. Як тільки ти з ним витримуєш?
Іза, не збагнувши прихованого натяку, безжурно сміється.
— Певна, витримаєш і ти. Бо я тільки до пори, до часу,— і багатозначно моргає на Толека,— Поки що добра хата і в брата...
— Я думаю! — жалісливо-смішно кривиться Толек.— Куди мені, бакалаврові, до вас?
— Не ображай нас, дівчат,— гнівається Іза.— Ми теж бакалаврички.
— Та я ж не ображаю, а від заздрощів. Переплюнув нас усіх Стах, от що. Хата добродія лікаря — це звучить гордо. Сестра лікаря, дружина лікаря — о, це додає ваги.
— Що там ваги,— уриває його Іза.— Грошенята, харч, кіно, концерти, вечори для гостей — все, що треба. Але не журися, Толеку, нам і так буде добре. Аби тільки не на селі.
Стах сердито шпурляє картами об стіл. Його вродливе й ще майже Дитяче обличчя червоніє.
— Даю слово честі,— враз вибухає він, схвильований, незміцнілим тенором,— щось не розумію я тебе, Агно! Як це ти погодилась на таке?
— На що, Стаху?
— Ти що, глузуєш? На оцю глушину, на цей сільський примітив. Я тут не витримав би й дня...
— ... без бриджа.
— Я приїхав до тебе, а не на бридж. І не на селянські гулянки.
— Кожний із нас сам знає, чого хоче.
Толек свиснув протягло, значливо:
— Ого-го... Полеміка буде принциповою. Про найвищий вимір ідеалу.