— Розсудливість — теж ідеал,— відказує Стах. А що любить підкреслювати свою мову жестами, то мимоволі зачіпає рукою суденце, що звисає з-під лампочки. І в ту ж мить впізнає його, на хвилю затримує в пальцях, збентежений, а можливо, й зворушений, і тим більше розгніваний.
Іза, швидка на око, непокірливо надуває свої гарні, повні губи:
— Колумб не був розсудливий.
— І врешті програв.
— Як на кого,— втручається Толек, виразно під’юджуючи.
— На себе! До дідька! — сердиться Стах.— Архіпольське розумування. А хіба не можна щось зробити без програшу? Чи це наш одвічний національний обов’язок?
— Не сварімося,— тепер уже мирить усіх Іза.— Ми ж не такі-сякі, а всі колумбівці.
Але Стах не слухає.
— Тим більше, ми не можемо погодитися,— морщиться він якось похмуро і говорить розважно: — Щоб наша Агнешка змарнувала себе. Бо ж хіба це життя? — закінчує з пафосом, широко обводячи рукою навкруг себе.
— Вона завжди була шалена і якась нестямна,— зітхає Толек ніжно та гіркувато-поблажливо.— Відомо ж: Агнешка — піонер. Хресна мама нашої буди — «Колумба». Ех, як я тобі, Агно, заздрив!
— Всі ми заздрили,— визнає Іза.— Ну, що ж, від поезії переходять до прози, таке життя. Сьогодні я навіть віри не йму, що ми тоді самі, такі шмаркачі, змогли відремонтувати оту знищену вогнем руїну.
— А знаєте,— перебиває її захлюпнутий хвилею спогадів Толек,— тоді вона з отими розламаними стінами й коминами і справді нагадувала якесь старе, розбите суднище.
— А хто ж це перший,— замислюється Іза,— придумав оцю назву... Мабуть, я.
— Ой ні! — жваво заперечує Стах.— Напевне, Агна.
— Це не має значення,— відмахується Агнешка.— Добра була буда, гарний був наш дім.
Іза раптом супиться.
— І що? Після нас прийшли інші, як до свого і за своїм. А ми — адью!..
— А пам’ятаєте,— перебиває її Толек,— оту одну нашу танцюльку? В залі ще шаленіють тіла, гримить свінг, румба й обертас[5], аж тут наш директоруньо плеще в долоні і: «Навчитель,— розпочинає,— це, мої любі, архітектор культури, це також захисник і суддя, лікар і ветеринар, та ще й агроном, і естетик, і режисер, і... забувся, що там іще...
— ...і взагалі,— підхоплює Іза,— авангард. А тепер чергові нехай підметуть зал, погасять світло, і йдіть уже спати, бо коли ж ви таки виспитеся? На добраніч!»
Всі вибухають сміхом.
— Незвичайний дивак!
— Чудова пора!
Іза перша струшує з себе сентименти минулого.
— Балади, балади...— Іза меланхолійно скидає головою, проганяє спогади.— Тепер пора романів. Скажи-но мені, Агно, хто це, там он, такий поважний! Ну, не удавай, нібито не знаєш, про кого мова.
Та ніхто не встигає помітити зрадливого рум’янцю на щоках Агнешки, бо саме в цю мить у двері різко постукали.
— Будь ласка! — Голос Агнешки мало не в’язне в горлі, серце стукоче нерівно, глухо.
Двері відчиняються, і входить Балч. Іза стиснула Агнешку за лікоть:
— Він!
Балч, привітавши присутніх легким уклоном, звертається до Агнешки:
— Ви бажали зустрітися з батьками. Ось і вони.
По цьому, затримавши уважний погляд на Стахові й Толеку, озивається голосніше:
— Я — Балч, війт. Усіх, коли ласка, просимо до нас.
Не чекаючи відповіді, широко відчиняє двері, переступає поріг і там затримується, простягнутою рукою запрошуючи до зали. У такій позі був не більше як мить, а тоді, вже не озираючись на них, відійшов углиб приміщення.
— Зостаньмося, Агно! — шепіт Стаха якийсь дуже серйозний. Агнешку майже розчулює ледь помітне тремтіння схожого на дитяче Стахового обличчя.
— Ти — як хочеш,— відповідає, подумавши.— Я мушу. Професійний обов’язок. Бо ота розвага,— роз’яснює йому з ледь відчутним глузуванням,— на шкільні заходи.
— Мене це не цікавить. Корчма, а не школа.
— Горілки не буде! — протестує Агнешка.
— Невже?
— Побачиш.
— Шкода...— жалісно зітхає Толек.— Все одно, Стаху, не розривай фронту національної єдності.
— Ет, що там! — підтримує його Іза.— Мені подобається. Це дуже цікавий...
Але Агнешка непомітно змушує її замовкнути і, щоб приховати новий спалах рум’янцю, першою простує до дверей.
Немов караючи їх за вагання, Балч не відразу звертає на них увагу. Однак всі присутні, ніби за командою, вітають чужих довгими, мовчазними поглядами. Четверо знесмілених гостей затримуються в дверях, начебто готуючись до відступу. Дивна якась оця зала. Зібралися вже й гості, й оркестр, а навколо — мовчать. Під однією стіною кілька стільців і парта; там, притуливши до себе наляканих дітей, сидять жінки. Біля протилежної — ряди чоловіків: кілька разом з міцним Максом і кривим Пащуком стоять скраю, якось окремо, ближче до буфету, підтверджуючи свою відрубність гордовитою поставою, підготовленими до випивки кухлями в руках. За прилавком буфету, до котрого ще ніхто не підходив, царює пані Льода Пживлоцька. Очі її поблискують якось незвичайно, ніби скляні, а надто підмальовані щоки несуть застиглу посмішку, яка, видно, мучить-таки жінку; Агнешку та її друзів чи й доторкнулася короткочасним поглядом, відповідаючи на їхній уклін точно розрахованим рухом зачіски. Отже, від учора — радикальна зміна фронту.