І відразу ж поміж Балчевих соратників біля буфету, під дзенькіт келихів і склянок, лунають нові вигуки:
— За школу!
— За пані завідувачку!
— Щоб наші діти мали міцні руки!
— Міцні голови!
— До горілки!
— До всього!
— Дзень! Брязь! Віват!
Крізь той галас ледь пробивається голос Коздроньової:
— Не пий, старий!
А за нею Пащукова, голосніше:
— Схаменіться, чоловіки! — попереджає,— Лихо із цим питтям.
В цих вигуках Агнешка розпізнала спародійовані уривки своїх фраз, котрі вона з такою наївною вірою виголошувала вчора в кузні. А зараз терзає її жаль і сором. Тим з більшою вдячністю поглядає на двох жінок, які опираються пиятиці. Мимоволі нахиляється й гладить по голівці припалу до Коздроньової дівчинку, налякану, ось-ось ладну розплакатися. І зараз наче крижаною водою обдали її. Коздроньова сердитим, рішучим рухом відхиляє доччину голівку від непроханої ласки, неприязно зиркає на Агнешку, підводиться й разом з малою простує до протилежної стіни. За нею Пащучка, теж з дочкою, певне, з тією Ганею, про яку не знають, скільки класів вона скінчила. І ще дві жінки зашурхотіли від Агнешки зібраними в зморшки спідницями. Тільки глуха Лопеньова, залишившись сама, відсунулась трохи далі й гостинно запрошує Агнещин гурт на чотири вільні стільці.
— Музики — грай!— лунає команда Балча.
Загудів, забубонів контрабас, визначаючи швидкий маршовий такт, а за ним зненацька вдарили сільського фокстрота кларнет, скрипка та акордеон. Балч підхопив до танцю, як і обіцяв, Пащучку. Не рада цьому підстрибкуватому й чужому для неї ритмові, дороблювала вона з війтом, усе вириваючись від нього, з пів-круга. А що саме навинулася Пеля, то Пащучка таки видобулася з незручних обіймів і сама втягла замість себе гожу доньку. Для виручки. І аж тепер, приходячи до пам’яті, усвідомила свою помилку, бо ж не хто, а Балч вигнав Пелю з крамниці, та й чи так мало вона перетерпіла сорому через них?
— Сатана, сатана...— буркотить собі, похитуючи головою й сама собі дивуючись, збентежена й зла, попід стіною пробирається до сусідок. Може, вони нічого й не помітили, бо ж кинута Балчем команда: «Розважатися!» — відразу ж заповнила зал парами, що так і сяк подригували ногами.
— Скривдив ти мене, Зеноне......— жаліється Пеля.
— Бо крала, русалко.
— А Пживлоцька, думаєш, не буде?
— Може. Але так, що ніхто не помітить.
Коли вони обминали буфет, склоподібні очі Льоди на якусь мить метнулися до них поверх схилених голів п’яниць — і Пеля, на злість суперниці, усміхається знеможено, щасливо.
Агнешка не перестає спостерігати за Семеном. Дивна він людина. Всі чарки на таці, сама бачила, непомітно повиливав за бильця ганку. Кашкет з грішми відніс Пживлоцькій, бо ніхто новий уже не заходить, однак зараз же повернувся на своє місце. Інколи зиркає скоса на Агнешку, але відразу ж відводить погляд і знову вдивляється кудись у подвір’я. Кого він чекає? Ах, певно, Павлинку. Як він дбайливо колисав і відганяв мух від ніби-Гельці під час обіду!.. Ось, ось і Павлинка. Як завжди з Касею-плаксою, о, та вже не відчепиться від маминої спідниці. Але чому це Семен раптом тікає від неї, хоч Павлинка усміхається йому й подає якісь знаки?
Семен поміж танцюючих пробирається до музик і смикає за рукав Юзька Оконя, що старанно виграє на контрабасі. Той, не перестаючи грати, нахиляється до Семена, слухає.
— Дай-но я пограю за тебе,— каже Семен,— а ти йди потанцюй з Павлинкою.
— Чому це? — дивується Оконь.
— Хочеться пограти.
— Ну, то на, грай.
Віддає Семенові смичка та інструмент, злегка ляскає його по плечі і, радіючи переміні, пірнає в людську тисняву.
Агнешка не встигла озватися до Павлинки. Якийсь молодик з вправно викладеною масно сяючою чуприною суне до них гойдливим кроком.
— О-ох! Що за чепурун? — дивується Іза.
Сільський франт обіцяюче зиркає на Агнешку, та Стах, хоч і не дуже радий цій розвазі, поспіхом тягне Агнешку в коло. Толека на цей раз підвів власний інстинкт, і франт в двобортному темно-синьому костюмі та яскраво-жовтих черевиках вже складає Ізі невідпорний уклін, ще й з хвацьким пристуком каблуків.
— Я Варденьга, Едмунд. Дозвольте?
Толек злегка підштовхує Ізу, що завагалася. Залишається один і почувається якось незручно. Отож і собі приглядається до дівчат. Нарешті зважився й запрошує в танок вродливу, худеньку брюнетку, що соромливо ховалася за плечима старої Лопенючки.
— Іди-іди, Тересю, коли вже пан із міста запрошує,— заохочує Лопеньова.
— Дякую, пані,— каже Толек.