— Вийдімо звідси, Агно! — пропонує Стах.
Він нібито прочитав її щораз тривожніші думки.
— Гаразд. Покажу тобі одне таке місце...
Минають Павлинку й Семена, які нарешті вже танцюють укупі, і підсвідома вразливість Агнешки мимовіль занотовує незбагненну втіху. Обмінялася з Павлинкою теплим, зичливим усміхом очей. Може, хоч про них зуміє вона розповісти Стахові. Вже в дверях дорогу їм заступив тісний гурт із трьома незнайомими посередині. Прибулі, зволікаючи, зупинилися коло порога, на ганку.
І тут, наче з-під землі, виріс перед втікачами Балч:
— Залишаєте нас, шановні мої?
— Та так... Душно якось...— знітилася Агнешка.
Стах, пильно вдивляючись у Балча, блискавично розгадує його намір і хоче випередити вже, здається, розпочатий жест запрошення. Обидва вклоняються одночасно, але, так як той і той увесь час стежили один за одним, то їх нещирий уклін обминає Агнешку й більше скидається на виклик. Але до сутички не дійшло, бо з ганку вже залунали нагальні вигуки:
— Війте! Балче! Делегація прийшла. З Хробриць.
Стахові невтямки, чому це Агнешка враз змінює свій намір. Вони могли б легко прослизнути, вийти. Однак вона притримує його за руку й знаками прохає зупинитися в кутку біля дверей.
— Пізніше розкажу,— заспокоює пошепки.
Хробричани — двоє літніх, статечно прибраних селян і кучерявий блондинчик в чорній вельветці — почуваються невпевнено. Це видно по їхніх зблідлих, наляканих обличчях. З усіх боків зустрічають насторожені погляди й неприязний гамір. А Балч не потискає руки, простягнутої йому найповажнішим з усієї трійки вусачем.
— Ми не знали, що у вас свято...
Та Балч, слухаючи, кидає позад себе, недбало напівобернувшись:
— Гей, хлопці! Ходіть-но сюди! До нас гості з Хробриць! З Хробриць!
І відразу ж поряд з ним стають вірні: Жерар, Макс, Оконь, Пащук, а також Семен.
— Маємо до вас справу, товаришу війт,— знову розпочинає вусань.
— Яку?
— Ви знаєте, яку. Недобре вийшло — визнаємо. Ці шибайголови вчора прогнали камінням вашого хлопця. Молоде — дурне, але що є, то є. Погано, звісно.
— Правду кажете,— холодно підтверджує Балч.— Погано.
— Тату,— втручається до розмови блондинчик,— щодо хлопців з камінням, то наша організація зобов’язується...
— Чекай-но, Ромку,— стримує його батько і потім — знову Балчеві: — Ми тут прийшли по-сусідськи перепросити. Нащо нам оті давні чвари. Наших лобуряк — батогом, а вашому...
Ромко вихоплюється ще раз:
— А ви читали,— до Балча,— «Педагогічну поему»?
— Малий Пживлоцький,— відказує Балч вусачеві через голову молодика,— лежить хворий, в гарячці. Бачите, кепська справа.
— Якби чим натерти,— озивається третій, досі мовчазний, непоказний чоловічок з випнутим борлаком, що весь час рухався,— то гарячка пройшла б. Чи не так, Кондеро?
— А, Кондера! — Балч зводив нарешті завважити свого колегу по війтуванню.— То це ви, значить, були свідком у справі з отим пороном?
Вуса Кондери аж ніби повиразнішали, так він зблід.
— Нащо,— вмовляє він тремтячим голосом,— знову ворушити давнє... Дайте спокій...
— Жераре, скажи ти,— наказує Балч.
— Двох дітей утопив ваш поронник,— жорстко нагадує коваль і по хвилі додає: — Моїх дітей.
Кондеру, враженого явною ворожнечею, зрадила витримка.
— Утопив? Бо п’яний був. А хто його напоїв? Де?
Але Балч незворушний:
— Скажи й ти, Максе, скільки років дали твоєму старшому братові Варденьзі?
Макс у відповідь, в запалій тиші, вистукує залізним протезом чотири гучні удари об одвірок.
На це Кондерин худий товариш захлинається раптовим схлипуванням:
— Але поронникові, моєму братові, вже жоден вирок не поможе. На мотузі... по багнюці... о господи, господи!
Нова хвиля гамору. Недоброго гамору.
— То як же це так, Кондеро? — мовив Балч стишеним, зм’яклим голосом.— Прийшли до нас з перепросинами чи з образою?
— Не згадуймо,— благає хробрицький війт,— не згадуймо. Що було, те минуло. Згода будує, незгода...
Балч відкрив рот, і Кондера, урвавши мову, дивиться на нього з тривожним вичікуванням.
— Гаразд...— Балч мружить очі, замислюється.— Пащуку, тепер ти стукни ніжкою чотири рази. Мій вирок такий: запрошую вас, хробрицькі сусіди, до нас у гості — і для початку по чотири чарочки підряд.
Затяжне напруження розриває гучний загальний регіт.
— Януарію, Максе, пильнуйте гостей. А ти, Семене, залишайся тут.