— Про кого це ти?
— Про тих отам,— показав рукою за озеро.— Прогнали мене ті, з Хробриць, наказали через воду, вплав — і я мусив. А вони по мені камінням. І попали...
— А чому це вони так?
— Таж через вас, пані...
— Ну-ну, хлопче! Щось ти вигадуєш.
— Пробачте. Я не так сказав. Це тому, що я з Хробричок, а вони з Хробриць...
— Щось не розумію...
— Нічого... І так зрозуміло. Вони б не наважилися, якби ви зійшли з автобуса в Хробрицях.
— А, ти теж про це... Звідки ж я знала...
— Звичайно. І я не знав. Я вийшов до автобуса, але... не до вас. Думав, що буде звичайна людина, ну... чоловік.
— Дякую.
— За що? Ага, я погано висловився. Та це байдуже. Марно ви намучилися в дорозі, слово честі.
— То ти знаєш, чого я сюди приїхала?
— Я не знаю хто. Але чого, знають усі.
— Щось цього не видно,— промовила гірко.
Хлопець дивиться на неї з якоюсь сумною розважливою повагою.
— У нас в Хробричках школи нема.
— Нема, то буде.
— Побачите.
— Ваші діти десь же вчаться? Де ж таки?
— Вже не вчаться!
— Як це?
— Я не знаю... Балч вам розкаже.
— Хто це такий Балч?
— Війт. Само собою зрозуміло.
— Не дуже. Ти такий великий хлопець і нічого не знаєш.
— Ну... був у нас один випадок. В газетах навіть писали.
Тепло-тепло. Однак хлопчина відвертає очі, мовчить. Ну, що ж, коли не навпростець, то доведеться хитрощами. Раптове натхнення:
— A-а... писали газети... так... так,— Агнешка ніби намагається розбудити якийсь спогад,— про того, якого напоїли горілкою, прив’язали мотузом до воза...
— Поронника? Атож. Але це пізніше, після того випадку, як він приїхав перепрошувати й умовляти.
— Нагадай-но мені...
— Ви ж знаєте. Лопнула линва порона, утопилося двоє наших дітей.
— З Хробричок?
— Ну, звичайно ж! Із тих, що переїжджали пороном на другий бік, до Хробриць. До школи цебто...
— Он що. А що, ті діти, виходить, самі переправлялися? Без дорослих?
— Е, питаєте! Був поронник, була моя мама...
— Твоя мама також?
— Аякже. Моя мама тоді ще вчила.
— Зрозуміло. Твоя мама вже не вчить. А той поронник, про якого писали в газетах, що ото приїхав умовляти...
— Ви вже знову переінакшили. Він приїхав умовляти не маму, а людей.
— Щоб що?
— Як це що? Аби діти й далі, як і раніше, перепливали на тому пороні до Хробриць.
— Щось я не бачу тут порона...
— Та так... Але мені, пані, щось холодно.
— Зачекай трохи. Не оглядайся, добре? І притримай собачку.
Бо Флокс знову розгавкався і несамовито рвався до Агнешки, котра за розлогим кущем глоду переодягалася в спідницю, вийняту із валізи. Якщо вірити Флоксові, то, як це вона могла здогадатися із його собачої мови, сердитий гавкіт застерігав:, увага, тут хтось чужий, кого я не люблю! Е, цуцику, що ти там знаєш, нікого тут немає. Нарву цих ягід глоду, коли їх трохи підморозить, на варення. Або на наливку? Добре, спокусо, але тільки для гостей. Гості... Коли ж це буде і як (стоп! без сентиментів. На час треба забути про все, що було до сьогодні, і про всіх, усіх).
— Ось, натягай! Не підеш же додому голий.
Хлопець підвівся з землі, та, схоплений блювотним приступом, поточився назад. Агнешка встигла підхопити його.
— Ну, гаразд. А тепер спробуй іти. Зможеш?
Підвів голову, довірливо зіперся на її плече.
— А як тебе звати?
— Тотек. Тотек Пживлоцький.
— Отож, Тотеку, відведу тебе до мами.
— Ні! — майже скрикнув.— Не треба. Моя мама...
— Що? Що твоя мама?
— Нічого. Ви, пані, про мене не турбуйтеся. Я знаю одне місце, там зачекаю, поки мені принесуть вбрання.
— А ти напевне знаєш, що принесуть?
— Здається, так.
— Ти боїшся мами?
— Я не про те. Моя мама все якась хвора й хвора.
І ні до чого не береться...
— Якщо так, то я хоч проведу тебе. Обіпрись міцніше. Гаразд? — І до Флокса: — А ти, Флоксе, пильнуй!
Залишає речі під охороною пса й веде Тотека в бік села.
3. Людина зі шнуром
Коли, задихана, вона прибігла назад, то застала біля своїх речей двох чоловіків. Один, показний і дебелий, сидить біля Агнещиного багажу й недбало дражнить собачку. Ще не підводить голови, мов не помітив дівчини, вдає, певне, а може, й для того, щоб вона його краще роздивилася. Наляканий Флокс оберігає свою гідність як може: гарчить, не підпускає до себе. Незнайомець — чоловік у розквіті літ, міцної, богатирської статури. Через рукав військової куртки без усяких нашивок недбало перекинув звій товстого шнура. Рибалка? Поронник? Лісоруб? Другий чоловік — кремезний, приземкуватий, з волоссям, як купки висохлої трави, з обличчям запобігливим і улесливим, тримається на шанобливій відстані. Велетень встає. Флокса, що кидається до нього, легенько відпихає чоботом. Обертається до товариша й коротким промовистим жестом наказує йому відійти, що той негайно виконує,— розкуйовджений наче в землю запав. І тільки тоді незнайомець стає навпроти Агнешки, досить довго з мовчазною спокійною увагою придивляється до неї. На його засмаглому обличчі міняться ясні холодні очі, то спалахуючи, то гаснучи, грають іскорками задерикуватої усмішки. Нарешті простягає руку і говорить трохи глузливо: