— Пані А. Жванець, чи не так?
— З доповненням: ім’я маю трохи довше, ніж А.
— Це, власне, і справило мені приємну несподіванку. Отим канцеляристам, дідько їх бери, не дуже хочеться писати ім’я повністю, по-людськи. Розшифровував я те «А» досить бридко: Алоїз, Альфонс і навіть, перепрошую, Адольф.
— Не передбачили, добродію, найгіршого.
— Може, й так. Все ж я жалкую, що не зустрів вас. Прикра невдача. Моя.
— Не зовсім. На мою долю теж дещо залишилося.
— Розчарування?
— Поки що ні. Але зустріч таки своєрідна.
— Зате я доглянув ваш багаж і пса. Між іншим, ви надто довіряєте людській доброчесності.
— Скоріше доброчесній безлюдності, так мені здалося. За послугу похвалю вас перед війтом.
— Вже похвалили!
— Ви — пан Балч?
— До ваших послуг. 3. Балч.
— Моє ім’я Агнешка.
— Зенон. Гречних слівець не люблю, до біса їх. Жванець — це що? Одружена? Дівчина?
— І те, і інше. Може бути, що й розведена, вдова.
— Теоретично. Бо, видно, ледве-ледве дійшли повноліття. Ну, гаразд, дізнаюся в інспектораті.
— Не варто. Я напишу в анкеті для прописки, якщо ви влаштуєте мене на квартиру, пане керівник.
— Непоганий титул. Додам ще кілька, на вибір. Секретар — дійсний, надзвичайний чи гоноріс кауза[3], як забажаєте. Виходить на одне. Заступник секретаря. Голова. Заступник голови. Комендант. Запасник. Фельдшер-самоук. Кавалер орденів і кавалер-залицяльник. А найкоротше й найпростіше — Балч.
— А не забагато, як на одну голову?
— Крім голови, є ще й плечі.
— Міцні?
— Загартовані. На возі й під возом.
— І яку позицію вони займають тепер?
— Позицію вільно. Із поваги до заслуг.
— На ниві освіти?
— Трохи давніших, панночко. На полі так званої слави...
— Не говорімо про війну.
— Варто про щось інше?
— Варто. Хотіла б дізнатися про школу. Діти не вчаться місяцями — чому?
— Безвладдя. Правду кажучи — шкода й слів. Від науки тут ніхто не помудрішає. Одні дубові лоби, самі побачите. Діти теж якісь кретини. Але я вже зовсім знудився без товариства. Призначення сюди учителя — моя ідея.
— Чудово. Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу?
— Це залежатиме від вас. Я сподівався, що пришлють чоловіка. Було б веселіше. Уявляю собі такого, що спочатку пушить хвіст, а згодом починає гнутися, доки, може, не ламається з тріском. А жінка — що? Плаче. Що тут веселого? Одні прикрощі.
— Не пощастило вам, добродію.
— Ні, начебто пощастило. Я бачив, як ви перевдягалися. Он за тим кущем.
— Ви були тут?.. Отож бачили й того хлопця, замалим не утопленика... І нічого... І не рятували?
— Повторюю, бачив, як ви вдягали спідницю. Потрапив на епілог. У вас гарні ноги, Агнешко!
— Пане Балч! Ви мене сюди не привезли, зате відвезете. І то негайно.
— Два автобуси щодня. На обидва вже запізно...
— Почекаю до завтра.
— ...а до завтра ви вже звикнете. Місця тут прекрасні.
— Але небезпечні, люди топляться.
— Нічого там не сталося. Ковтнув трохи шмаркач води. Переживе. Він щось говорив про мене?
— А чому б це?
— Я думав... Та це йому наука. А я вже і собі побалакаю з тими хробричанами. Не терплю, коли мене зачіпають.
— Вас?
— А то ж кого? Та кислиця мене не обходить.
— Цікаво, чому ви не любите Тотека?
— А за віщо його любити? Льода — цебто його мати — теж не любить сина. І ви його зненавидите. А він вас.
— Дивне пророцтво. Звідки це у вас така впевненість?
— Звідти, що ви полюбите мене. Цього досить.
— Бідний хлопчина. А що робить його батько?
— Грає в шахи із святим Петром. Дуже любив шахи.
— Помер?
— Загинув. Саме наприкінці війни. І то через власну... через надмірне завзяття. Тут-таки, під час штурму он того замку... власне, бункера. Та це вам не цікаво.