— У мене батьки теж були партизанами. Мої шкільні роки минули в сирітському будинку. Отож і я, пане Балч, дещо знаю про війну.
— Пробачте. Я не хотів скривдити вас, та чорт з цим усім. Ви з яких країв?
— З Жешовського воєводства, з-під Ранишова. Чули про таке?
— Чув. Цікаво. Власне, саме над Віслоком вскочив я в препаскудну халепу. Через отаку одну... дуже вже, гм, просту... Ах, як я тоді ще вмів страждати! Ах, який же я був тоді дурний! А тім’я поболює й тепер.
Балч похитує головою в такт своїм спогадам і стукає кулаком в чоло з якоюсь самозневагою. І наче на хвилину забуває про Агнешку.
— Мушу зазначити, ви досить-таки суворо оцінюєте й себе. Батькові Тотека ви закинули вину чи — якщо я вірно відгадала суть ваших слів,— навіть щось більше вини. Що це було?
— Дивна ви особа. Жінок не обходять такі справи.
— Мене обходять люди, з якими мені жити.
— А розпитуєте про небіжчика.
— Він батько того хлопця, а це важливо.
— Осінь довга, зима теж. Вистачить часу на розповіді про минуле. Про від’їзд ви вже не думаєте.
— А ви про це знаєте?
— Я знаю завжди і все, знаю, хто за нами зараз підглядає.
— Підглядає?
— Атож. Якби ні, то вже давно спробував би вас по...
— Пане Балч!
— Я жартую, к бісу...
Він обертається до зруйнованої пристані. Нахилившись, гукає неголосно:
— Уляно! Улю! Я ж тебе бачу. Вилазь!
Щось хруснуло під дошками помосту. Балч, не повертаючи голови, інформує:
— Україночка. Міцне дівчисько, хоч має якусь болячку на голові. Лишай. Ковтун чи щось подібне. В коней такого я щось не бачив, тож і не знаю. Аж шаліє за отим Тотеком, слово честі. Це вона його врятувала. Така цуценяча любов... чи я знаю...
Тепер він кричить голосно, владно:
— Улю! Покажись-но! йди сюди!
І Уля виповзає з-під помосту. Засмагла, кістлява, темноока дівчинка. Вицвілий шарф міцно окутує їй голову, мокра сукенка липне до її тіла. Яка ж вона худенька! Несе перед себе зв’язаний ремінним паском вузлик: вимокле хлопчаче вбрання. Отож це на неї натякав Тотек, на неї тепер очікує в якійсь своїй схованці. Уля наближається боязко, неохоче, та коли Балч на мить відвернувся до Агнешки, дівчина жбурляє вузлика і кидається навтьоки.
Балч гукає вслід їй:
— Стій!
А коли та не слухається, блискавично знімає з плеча звій шнура, заміряється, і, перш ніж Агнешка встигла опам’ятатись, Улю майже посередині перехопила петля.
— Відпустіть її! Чуєте! — кричить Агнешка, бліда від гніву.
Він потішено сміється і тягне шнур до себе.
— Покажися вчительці! — наказує.— Зніми оту ганчірку з голови.
Дівчина впокорена й залякана, затуляє обличчя.
— Як ви смієте? — обурюється Агнешка. Хоче вирвати шнур із рук Балча, борюкається з ним. Балч дражниться, відстрибує, присідає, але коли він, улучивши мить, хоче обняти дівчину, Агнешка з силою відштовхує його від себе і вириває з його рук шнур.
— Браво! — схвально дивується Балч.— У вас чоловіча сила.
— Гицель!
— Ображаєте, пані, владу.
— Гицель! Гицель!
— Розплачетеся, пані. Я застерігав.
Агнешка несамохіть витирає очі долонею, відвертається від Балча.
— Гляньте на мене іще раз. Злість вам личить.
Та Агнешка вже не слухає. Підходить до Улі, послаблює й знімає з неї петлю. Обережно гладить по обмотаній голівці, по щоках. Дівчинка тремтить.
— Не бійся,— каже Агнешка тихо й лагідно.— Ну, не бійся....
А коли Уля перестає тремтіти, додає:
— Тотек просив подякувати тобі.
— Справді? — Уля дивиться просто в очі Агнешки.
— Так. Він тепер чекає тебе в отому своєму місці. Знаєш де?
— Знаю,— ствердно хитає головою Уля,— в Кімнаті.
— В якій?
Але Уля швидким зляканим рухом руки мало не затуляє їй вуста. Одночасно її погляд у бік Балча вимовніший за слова.
— Розумію,— пошепки заспокоює її Агнешка.— Віднеси Тотекові вбрання. І перекажи від мене, щоб ішов додому й ліг.
Уля покірно вислуховує ту настанову, потім підіймає з землі вузлика і, полегшено зітхнувши, відбігає.
Балч спостерігає за всім із неприхованим захватом.
— Ну й ну... Таке дике звірятко — і слухає вас. Ви могли б працювати в цирку.
— А ви?
— Знаю. Ви вже казали мені. Злість вам таки личить, люблю такі очі. Цей аркан тримав я спочатку на коней. Як ковбой. Багато було здичавілих коней під кінець і навіть опісля війни. Поки мої люди навчилися ловити рибу, полювати... А їсти ж треба. Потім залишив оце ласо, щоб ловити псів. Здичавіли тут пси, теж через війну. Далеко — ловлю. Близько — приманюю. І слухаються. Та-а-ак.