— Ви тюхтій! Ідіть!
Але Клюс важив уже чимало, я раптом задихнулася, коліна затремтіли, тільки-но вдалося дійти до дверей (Афарас негайно їх відкрив) і переступити поріг. Вигляд посипаної піском доріжки додав мені сили.
— Зупиніть будь-яку машину! Знайдіть візника!.. Робіть що завгодно, тільки геть звідси! Ми полетимо першим же рейсом!
Пісок зметнувся з-під черевиків Афараса. Я залишилася стояти біля клумби, Клюс міцно тримав мене за шию: його усе ще тіпало. А побачив він усього лише, як те, що колись було Дімом Футом, намагалося сісти на ліжку.
З боку альтанки з’явився священик у білому вбранні Захисника щирої віри. Він оглянув нас чіпким поглядом, і молоде, але вже з борознами зморщок обличчя гидливо скривилося. Він зробив знак рукою, але для спілкування із Захисниками щирої віри в мене був не той настрій. Я спустила Клюса на доріжку, взяла його за руку й поспішила до воріт.
На щастя, Афарас зупинив таксі. Я сіла на заднє сидіння, сам янваєць влаштувався поруч із водієм, а Клюс забарився, оглядаючись на лікарню… І тут щось чорне вискочило з кущів ольди, які ростуть біля самісіньких воріт, промчалося по тротуару й одним стрибком зметнулося братові на руки.
— Емі! — радісно скрикнув він.
Задзвеніло бите скло, якась фігура вивалилася з вікна другого поверху й впала на кам’яні плити двору. Нестямно заволала жінка. Я ривком втягла брата в машину, закрила дверцята. «Поїхали!» — гаркнув Афарас, і водій рушив з місця.
Коли ми виїжджали на бульвар, я раптово побачила вже знайомого священика, він проводжав поглядом нашу машину, високо піднявши над головою молитовник у шкіряній обкладинці.
Емі сидів на колінах у Клюса скуйовджений і жалюгідний. Зараз він більше ніж коли-небудь був схожий на звичайного кота, тільки зіниці відсвічували чомусь не зеленим, а синім. Як справжній кіт, він ішов, не запитуючи, і повертався, коли хотів, однак останнє зникнення явно не пішло йому на користь. Я погладила по спині переляканого бідолаху. «Няв», — протяжно занив він і раптом видав ображено: «Філіп гнав Емі!»
Я спіймала в дзеркалі очманілий погляд водія й зрозуміла, що пасажири з котом, який розмовляє, негайно будуть описані в поліцейській дільниці. По спині прокотився холодок: чи встигнемо ми полетіти?.. Але тут несподівана думка змусила мене підскочити. Філіп в Амадані?! Помічник анеморського мага в Амадані?!
— Зупиніть!
Таксист загальмував так різко, що Афарас ледь не врізався в лобове скло. Я кинула таксистові кредитку, не чекаючи здачі, вискочила з машини й витягла за собою Клюса разом із Емі, який вчепився в мого братика.
— Що трапилося? — запитав Афарас, відкриваючи дверцята.
Замість відповіді я рішуче покрокувала до скверу, де грілися на сонці няньки з дітьми, які дрімали в колясках. Машина від’їхала, Афарас наздогнав нас за кілька кроків. Я глянула на його довготелесу фігуру, приклад автомата, що випирав з-під светра, й важко зітхнула. Для тієї справи, що я збиралася здійснити, янваєць не годився. Охоронець мені знадобиться справжній, здатний відрізнити парасольку від габрілайської шпаги й не дуже розбірливий у засобах.
— Що трапилося? — повторив Афарас.
— Повертайтеся в Анемор. Ми залишаємося в Амадані.
Обличчя Афараса відобразило поперемінно здивування, потім прикрість, потім рішучість.
— Я теж залишаюся! — заявив він. — Я за вас відповідаю.
— Перед ким?
— Перед… Дімом.
Діму було вже однаково, але я про це говорити не стала: Клюс посилено крутив головою, ловлячи кожне наше слово. Дорого я б дала, щоб хтось доглянув брата, поки я вирушу до Філіпа! Якби янваєць мав хоч краплю вправності Діма Фута… Ні. Не залишу Клюса на цього… дзеркальника, у Дано Іта найманців вистачить. Що ж робити, Ламасе, що мені робити?!
— Ти ж взагалі вмієш стріляти, приятелю? — Клюс вимогливо ткнув пальцем у живіт янвайця, ледве не зачепивши автомата. — У нас із Естою купа ворогів.
— Звичайно, приятелю, — Афарас навіть сполотнів від образи. — Звичайно, я вмію стріляти.
Я сильно в цьому сумнівалася, більше того, у мене були всі підстави підозрювати нашого янвайського друга у вихвалянні. Одна справа — використати людину як нічного сторожа у відносно безпечному містечку й зовсім інша — свідомо підставляти чужу голову під неприємності. Так, ми сіли в його машину, але це не значить, що він має розбиватися решту життя. Вистачить і нас із Клюсом.
— Отті, ви не любите чаклунства, ми з братом для вас кепська компанія.
— Не вір їй, приятелю, Ламас так і не навчив її чаклувати! — зовсім холоднокровно повідомив братик. — Просто вона хоче від тебе відкараскатися.