— Обережніше, розіб’ємося! — заверещав павук, який, як виявилося, давно вже прилаштувався на пряжці чобота.
— Вибач, я не буду більше! — сказала Ольга Олегу.
Олег нічого не відповів, він мовчки ловив губами повітря, і мокре волосся, вибиваючись з-під бинта, липло до зіпрілого чола.
— Я не хотіла!
— Ти дуже здорово літаєш, — заявив павук, зручніше чіпляючись лапками за пряжку.
— Ну, вибач, будь ласка!
Олег долонею струсив сніг з її волосся й сказав:
— Надягни капюшон, застудишся.
У цю секунду стежка сіпнулася й скинула із себе людей. Вони зненацька опинилися прямо біля стін замка, де високі вежі були увінчані прапорами, а на воротях красувалося зображення Чорного ведмедя.
Сам оригінал сидів перед ровом і холоднокровно готувався пожирати білого коня, придавивши його лапою до земляного валу. Кінь бився під лапою і кричав не по-кінськи.
— Як людина! — Ольга притулила долоні до палаючих щік і з благанням глянула на Олега.
— Що ти так дивишся?! У мене немає базуки! — Олег сердито відвернувся.
— Ненажера! — пробурчав білий павук і відчепився від югославського чобота. — Чи не станцювати нам чунгу?
Чорна тварина роззявила пащу, і кінь замовк, немов заворожений подихом звіра.
Ольга закрила обличчя руками.
— Ну що ти так дивишся? — повторив Олег. — Я ж нічого не можу зробити.
«Грізлі» нахилився, і в цю мить Олег рвонувся вперед:
— Гей, ти!
«Ведмідь» закрив пащу і з подивом уставився на істоту, яка вдруге трапилася йому на шляху.
— Лихо мені з вами, — зітхнув павук, різко повертаючись назустріч чорному чудовиську.
«Грізлі» підняв лапу, звільнений кінь підхопився й галопом помчав убік лісу.
— Гей, ти! — повторив Олег уже не так упевнено. — Іди геть!
У замку вистрелила гармата, на стінах з’явилися прапори із зображенням Чорного ведмедя.
— Ах, от ви як, — вимовив Олег зовсім уже кисло й велів Ользі: — Зникни, живо!
Ольга щільніше закуталася в плед і не рушила з місця.
Над головою «ведмедя» стала згущатися чорна хмара, у якій увесь час проскакували розряди.
— Електричний ведмідь, нічого особливого, — сумним голосом зробив висновок Олег. — Не завадило б мати громовідвід.
«Грізлі» заревів і зробив перший крок до людини. Із роззявленої пащі вирвався клуб чорного диму.
— Нічого особливого, звичайний димодихаючий ведмідь, — пробурмотав Олег і позадкував. — Тобі не завадило б злетіти, Олю.
— Казки зобов’язані добре закінчуватися! — з жаром заперечила Ольга.
— А ведмідь про це знає?
Білий павук зупинився саме на півдорозі між «ведмедем» і людьми. «Єдиний заряд „Ю“, — буркотав він собі під ніс, — що я буду без нього робити? Потягло ж мене на екзотику!»
Коли чорне чудовисько наступило на павука, земля піднялася сторчма, потім опустилася. Людей розметало в різні сторони. Ольга судорожно вчепилася в якесь дерево. Олег чудом утримався на краю гігантської ями, яка виявилася на місці замка. З неба сипалися камені, палаючі балки, прапори з зображенням чорного звіра, які пожирав вогонь.
Ольга бачила, як махає їй рукою Олег, але не могла поворухнутися, навіть крикнути, у неї перехопило подих, немов морська вода знову рвалася в легені.
Тут земля знову здригнулася, здулася міхуром, лопнула. Тріщини звивалися, з них полізла якась коричнева лискуча маса, здійнялася у висоту метрів на десять й обпала жмутами із нестерпним смородом. Тріщини зімкнулися, земляний пагорб став осідати, і нарешті на його місці утворилася глибока западина діаметром близько шести метрів.
— Олю, як ти?
Ольга побачила замурзане обличчя Олега, тривожні блискучі очі під обпаленим бинтом, хотіла щось сказати, але не змогла.
Зовсім поруч завили перевертні, Олег нагнувся за тліючою палицею, але палиця випала у нього з руки. Він притулився спиною до дерева й запитав Ольгу, прислухаючись до виття, яке наближалося:
— Ти злетіти зможеш?
Ольга ледве розчепила руки, відпустила стовбур і дотяглася до плеча Олега:
— Знову хочеш від мене відкараскатися?
Сонце сідало в багряній заграві. Його не було видно весь день, а тепер воно наче навмисне з’явилося із хмар, щоб піти з викликом, залишаючи цей світ у безмежній владі зла.
Затріщали сучки, і зграя перевертнів оточила старе дерево. Їхні сірі костюмчики пошарпалися за час погоні, помітно витяглися зморшкуваті обличчя й стали більше схожі на звірині морди: вуха-пелюстки зараз були щільно притиснуті до лілових голів, ікла волого поблискували з-під піднятих губів.