— Серж нам поїсти залишив що-небудь чи все потяг на горище?
— Консерви, — лаконічно відповів Михайло, не зводячи очей з відкритих дверей.
Бабця Марта скептично подивилася на злощасну банку кільок у томаті, але промовчала.
З’явився доглядач, замкнув двері й пройшов, шаркаючи підошвами, до каміна.
Анатолій поступився йому місцем, а сам розташувався прямо на підлозі, на ведмежій шкурі, з насолодою витягнувши ноги:
— Славний був деньок, егеж?
Йому ніхто не відповів: бабця Марта різала хліб і мазала маслом, Михайло розкурював сигарету, старий розпалював вогонь у каміні, а Ольга все ще стояла посередині кімнати, бездумно дивлячись у вікно.
За вікном ішов сніг. Великі сніжинки повільно пливли в променях місячного світла і сідали на землю, щоб відразу стиснутися під вагою нових, а може, і не стиснутися, а просто влягтися: сніжинка до сніжинки, і лежати так довго, до самої весни.
— Огидний день! — раптом голосно сказала Ольга.
На секунду завмерли руки Марти, упустив поліно старий доглядач, обпалив пальці сірником Михайло, здивовано підняв брову Анатолій. Потім всі заворушилися, як нічого й не було. Доглядач підняв поліно, Марта закінчила бутерброд, Михайло погасив сірника, Анатолій опустив брову й почав насвистувати якийсь мотивчик.
— Огидний світ! — продовжувала Ольга. — Ненормальний світ, населений чудовиськами!
Вона різко повернулася й пішла наверх, чітко вкарбовуючи кожен крок в скрипливі дерев’яні сходи.
У кімнаті запало мовчання. Хліб кришився в руках у бабці Марти, а масло чомусь падало з ножа на стільницю.
— Першого разу мені теж так здалося! — з перебільшеною бадьорістю повідомив Анатолій.
Марта швидко втерла очі краєчком хустки й продовжувала різати хліб, Михайло хотів глибоко затягтися, але захекався й жбурнув сигарету у вогонь.
— Нічого дивного. Занадто багато вражень…
Марта кинула ніж на стіл і заплакала, уже не ховаючись. Михайло підійшов до неї й обняв за плечі:
— Ну чого ти? Адже все, як завжди, закінчилося благополучно?
— Благополучно? Але ж ти знаєш, що ми тут востаннє! Ніколи ще ми не приходили сюди в такій темряві! Хто зможе наступного разу перебороти дорогу? Ти, я або Сергій, якого ледь не вбили минулої ночі? Скільки нас було спочатку й скільки залишилося?!
— Справи, справи у всіх, — пробурчав Анатолій.
— Справи? У Дмитрика теж справи?
— У Дмитрика інфаркт, — хмуро визнав Анатолій.
— У Дмитрика інфаркт, Сашко спився, Надія заплуталася зі своїми чоловіками, Люда не відходить від онука, бо він не потрібен нікому, крім неї! Хто наступний? Я вже боюся заглядати в поштову скриньку, бо кожен лист без адреси несе в собі звістку про чергове лихо. Я втомилася! Втомилася від повсякденних нісенітниць, від тягучих жіночих пліток, від колихання злісної заздрості до чужої радості, втомилася від звичного бруду й сірості ваших вулиць, від малолітніх повій і хворих старих, до яких нікому немає ніякого діла! Втомилася бачити дорослі очі дітей. Втомилася боятися вечірніх під’їздів і переповненого вранці автобуса! Тутешні страховиська просто ангели в порівнянні зі звичайним ситим міщанином. Я не бачу виходу з цього лабіринту й не бачу провідника! Щоразу, повертаючись звідси, я хотіла донести хоч трохи світла, але воно просочувалося між пальцями!..
— Замовкни!
Доглядач різко встав, губи його тряслися, зморшки на обличчі стали ще глибшими.
Анатолій погладив долонею ведмежу шкуру:
— Принцесо Марто, від тебе я істерики не чекав.
Бабця Марта судорожно змахнула сльози й відвернулася.
— У тебе дивовижна онучка, життя прожите не дарма, чого ще треба?
— Так, але я двоюрідна бабця, у мене ніколи не було своїх дітей!
— А я тебе шукав, принцесо Марто, — з гіркою посмішкою зізнався Михайло.
— Але не знайшов. Що пуття в листах без адреси, які приходять невідомо звідки, які надсилаєш невідомо куди?! Я боюся повертатися, бо ніколи вас більше не побачу! Що таке всі жахи цього світу порівняно з щоденністю нашого? Дитяче лепетання.
— Ти ще й боягузка, — констатував Анатолій. — Якщо боїшся повертатися, залишайся тут, виділять тобі сектор, будеш пасти драконів і перевиховувати Бороду.
Бабця Марта мимоволі оглянулася на доглядача. Старий стояв з кам’яним обличчям і не поспішаючи постукував по долоні своєю люлькою.