Між двома вікнами стояло піаніно. Теж старе, з мідним свічником над клавішами, з вигадливими вензелями на передній стінці, з педалями у вигляді звіриних морд. Правда, одна з педалей стирчала під кутом градусів у тридцять до підлоги й служити за призначенням уже не могла.
Крім спальні, я освоїв ще кухню, де на електроплитці якось забезпечував себе сніданком й обідом. Вечерю я віддавав Барбосові, хоча ворогом його не вважав. Добродушний пес жодного разу не дзявкнув на мене від самої моєї появи, і на подяку за це я спустив його з ланцюга. Це було єдине суттєве нововведення, зроблене мною в будинку номер дев’ять. По-моєму, Барбос не дуже його оцінив, бо продовжував триматися будки й рідко відходив від неї далі, ніж на довжину ланцюга. А через ці дощі й зовсім рідко залишав лігвище. Миску я ставив біля самого входу в будку, і пес поспіхом хлебтав юшку, поки вона не змішалася з дощовою водою.
Я трохи балувався творчістю й відривався від списаних аркушів лише тоді, коли рука втомлювалася тримати ручку. Тоді я гасив світло, відкривав двері й слухав незамовкаючий шум дощу. На стелі біля дверей з’явилася мокра пляма, і я вже став із занепокоєнням подумувати про необхідність мандрівки на дах. Я не хотів, щоб стеля впала. Однак пляма не збільшувалася. Можливо, це випадково затекло в щілину при якому-небудь бічному вітрі. Зрештою, ніхто не доручав мені ремонт будинку.
Так міркуючи, я сидів перед відкритими дверима й дивився на стелю. Коли я опустив очі — переді мною стояли двоє.
Один з них — товстенький кореєць у болоньєвій куртці з накинутим каптуром — підштовхнув уперед блондина зі строкатою японською парасолькою.
— Привіт, — сказав блондин і недбало струсив на підлогу мокру парасольку. — Ну й погодка.
Його друг закрив двері й очікувально уставився на мене.
Я закрив папку й включив настільну лампу. Було вже темнувато, і світло якось відразу оживило кімнату, святково заблищало на гладенькій поверхні піаніно, на склі фотографічного портрета. Я був навіть радий гостям, чого зі мною давно не траплялося. Позначалися дні самотності, проведені в старому будинку.
— Вирішили заглянути по-сусідськи, — пояснив блондин і поставив на стіл пляшку з мутнуватою рідиною.
Мені не хотілося пити, але й кривдити гостей не хотілося теж. Зрештою, всі ми люди. Я встав, щоб принести з кухні склянки, але не дійшов. Раптово на мене обрушилася темрява.
Оговтався я, сидячи на стільці, руки були зв’язані за спиною й прикручені до спинки стільця. Голова нестерпно боліла. Хтось із «гостей» не полінувався закрити ставні, але верхнє світло (гола лампочка на довгому дроті) добре освітлювало кинуту на столі куртку й спину людини, яка плазувала під столом. Мостини запекло скрипіли, а чоловік продовжував вистукувати їх ручкою столового ножа. Блондин тим часом зосереджено патрав подушку. Це мало настільки безглуздий вигляд, що я ледь не фиркнув: те саме, що старшокласники, які грають у «струмочок». Але біль у голові миттю відбив бажання сміятися.
Я мовчки стежив, як з гуркотом відсували меблі, вивертали внутрішності піаніно, відривали планки плінтусів, колупали стіни. Фотографію, й ту висмикнули з рамки, щоб старанно роздерти. Нарешті пролунав переможний вигук: під діжкою з давним-давно засохлим фікусом була виявлена схованка. Рука блондина пірнула в отвір і витягла звідти дерев’яну скриньку, обклеєну обгортками з-під цукерок. З величезною обережністю скриньку встановили на столі. «Відкривай», — побожним шепотом наказав блондин.
Кореєць потягся було до кришки, але його зупинило тихе гарчання. Найдобріший Барбос на негнучких лапах пройшов через усю кімнату й зупинився біля грабіжників. Піднята верхня губа оголила жовті стерті ікла. Не зводячи очей із протягнутої руки, він знову глухо загарчав.
«Пішов!» — блондин щосили штовхнув собаку в бік. Барбос із скавучанням відлетів і вдарився об ніжку ліжка. «Бом!» — ліжко загуло, і цей низький протяжний звук нагадав мені удар дзвона.
— Двері треба закривати! — гаркнув блондин на приятеля й відкинув кришку скриньки. Зі свого місця я не бачив її вміст, але на обличчях обох недругів одночасно відбилося розчарування. Кореєць запустив руку в скриньку й витягнув кілька дрібних коричневих кісточок, схожих на пташині.