Софія не змогла стримати сміху.
— Чого ти хихотуляти? — трохи ображено спитав ВДВ.
— Я вам потім розповім, — пообіцяла Софія. Кошмаріон настільки оволодів Тілогризом, що все його тіло ледь не зав’язалося у вузол.
— Не роби цього, Джек! — хрипів він. — Я ніколи тебе не їв! Я ніколи не їв людські чворіння! Я тобі кляну себе, що ніколи в животі не куштував людв’ядини!
— Брехунець, — пирхнув на це ВДВ.
На цьому слові Тілогриз, розмахуючи руками, заїхав кулачиськом у пащеку сплячого М’ясопоглинача, а одна з його здоровезних ніг, дриґаючись, хвицьнула в пузо хроплячого Угорлоковтача.
З несподіванки обидва велетні прокинулись і зірвалися на ноги.
— Він гатити мене просто в пику! — заревів М’ясопоглинач.
— А мене в печерево! — загорлав Угорлоковтач.
Два велетні накинулися на Тілогриза й почали духопелити його кулачищами й ножищами. Нещасний Тілогриз миттєво прокинувся і відразу втрапив з одного кошмару в інший. Він ув’язався в страхітливу бійку, під час якої хтось постійно когось буцав і наступав на сплячих хропунів. Невдовзі усі дев’ятеро велетнів були на ногах і відчайдушно молотили одне одного куди попало. У цьому грандіозному побоїську вони щосили чубилися, дряпалися, кусалися і роздавали наліво й направо копняки. Текла кров. Хрускали носи. Градом порскали зуби. Велетні гарчали, рикали, кричали й сипали прокльонами, тож над жовтим пустищем ще довго рокотав галас битви.
ВДВ усміхався від вуха до вуха, випромінюючи абсолютну втіху.
— Ох, як я любити, коли тут усе грюкачить і хрюкачить! — реготав він.
— Вони повбивають одне одного, — сказала Софія.
— Ніколиво! — заперечив ВДВ. — Ці почваряки завжди борюкувати й гамселяти одне одного. Скоро стане сутенево, і всі вони помчатися учвал, щоб набивати свої печерева.
— Вони лихі, гидкі й смердючі, — скривилася Софія. — Терпіти їх не можу.
Дорогою до печери ВДВ тихенько мовив:
— Але ж добрезну жахачку ми підлаштувати за допомогами жахомахшочого кошмаріону, га?
— Чудову-пречудову! — погодилася Софія. — Ви просто молодець!
Сни
Великий Дружній Велетень сидів у печері за височенним столом і виконував домашнє завдання.
Софія, поклавши ногу на ногу, сиділа неподалік на столі і спостерігала за ним.
Між ними стояла банка з єдиним добрим сном, упольованим того дня.
ВДВ старанно й ретельно виводив щось на аркуші паперу гігантським олівцем.
— Що ви там пишете? — спитала Софія.
— Щокожен сон мати на банці свою мекекетку, — пояснив ВДВ. — Бо як інакше я хутко знайду те, що мені потребельно?
— Невже ви й справді можете визначити, що то за сон, просто приклавши вухо до банки? — поцікавилася Софія.
— Я можете, — відповів ВДВ, не піднімаючи голови.
— Але як? По тому, як він гуде або дзижчить?
— Приблизново так, — підтвердив ВДВ. — Щокожен сон у світі звучати інакшою музикою. І мої величні вухастики могти читати цю музику.
— Під музикою ви маєте на увазі різні мелодії?
— Ні, не мелодії.
— А що ж ви тоді маєте на увазі?
— У кожного людського створінькала є своя музика. Я правий чи лівий?
— Правий, — погодилася Софія. — Багато музики.
— Інодіколи людські створінькала дуже-байдуже захопельні, коли чувати прекрасну музику. У них аж мурашки повзувати по спинозі. Я правий чи лівий?
— Правий, — підтвердила Софія.
— Отже, музика веде з ними розмову. Шле їм якусь звістину. Не думаю, що вони розуміють, про що ця звістина, але вони все одно її любити.
— Це справді так, — мовила Софія.
— Але завдячно моїм вухастикам, — вів далі ВДВ, — я могти не тільки чути музику сонів, а й розуміти її.
— Що означає розуміти? — спитала Софія.
— Я могти її читати, — пояснив ВДВ. — Вона зі мною розмовляти. Це як інакша мова.
— Мені доволі нелегко в це повірити, — зізналася Софія.
— Можу закласти собі парі, що ти не віриш і в зоряних джмелясиків, — мовив ВДВ, — і в те, що вони прилітати до нас із зірок.
— Звичайно, не вірю, — відповіла Софія.
ВДВ прискіпливо глянув на неї своїми величезними очиськами.
— Я мати надіяло, що ти мене вибачиш, — мовив він, — якщо я сказати, що людські створінькала вважають себе дуже-байдуже розумнявими, хоч насправді це не так. Майже всі вони недалековатні й тупискляві.
— Я перепрошую, — трохи образилася Софія.
— Справа в тому, що людські створінькала, — вів далі ВДВ, — відмовляються вірити в те, чого не можуть побачувати перед своїми носачками. Звісно, зоряні джмелясики існують. Я часто їх зустрічати. Я навіть базікалачити з ними.
Він розчаровано відвернувся від Софії і продовжив свою писанину. Софія підсунулася ближче, щоб прочитати, що він уже написав великими, але доволі кострубатими, жирними літерами.
Ось що там було написано:
ЦЕЙ СОН ПРО ТЕ, ЯК Я РЯТУВАТИ СВОГО НАВЧИТЕЛЯ ВІД УТОПІННЯ. Я ПІРНАТИ В РІЧКУ З ВИСОКОГО МОСТИСЬКА І ТЯГТИ НАВЧИТЕЛЯ ДО БЕРЕГИНІ. А ПОТІМ Я ЗРОБИВ ЙОМУ СМЕРТЕЛЬНЯВИЙ ЦІЛУНОК...
— Який-який цілунок?! — перепитала Софія.
ВДВ перестав писати, сповільна підвів голову
і уважно поглянув на Софію.
— Я вже казати тобі ранішіше, — спокійно мовив він, — що я ніколиво не мав можливості ходити до школи. І тому я повнявий помилок. Це не моя винуватина. Я робити все, що можено. Ти мила дівчиделька, але пам’ятай, що й ти сама далеко не пані Самапізнавайка.
— Вибачте мені, — знітилася Софія. — Я дуже перепрошую. Дуже негарно з мого боку постійно вас виправляти.
ВДВ ще трохи затримав погляд на її обличчі і знову схилився над своєю неквапливою і ретельною писаниною.
— Скажіть мені чесно, — попросила Софія. — Якби ви вдмухнули цей сон до моєї спальні, невже мені й справді наснилося б, як я стрибаю з моста і рятую свого вчителя?
— І навіть більшіше, — сказав ВДВ. — Багато більшіше. Але ж я не могти записати цілий довжелезнявий сон на маніпупсічному акушері паперу. Звичайно, що там є продовження.
ВДВ відклав олівця, приклав велике вухо до банки і десь із півхвилини пильно-пильно вслухався.
— Так, — мовив він, величаво погойдавши головою. — Цей сон і справді дуже-байдуже гарнявий. Він цікаво триває і чарівничо закінчується.
— А як він закінчується? — нетерпляче спитала Софія. — Скажіть мені, будь ласочка.
— Тобі наснитися, — розповів ВДВ, — що на другий ранок після рятуванення вчителя ти приходити в школу і бачувати, що всі п’ятсот учнів сидять у актовій залі разом з навчителями, а завучий встає і каже: «Я хочу, аби вся школа тричі крикнула «ура» нашій хоробрій Софії, яка врятувати життєвість нашому доброму навчителю афрометики, містеру Фіґінсу, якого випадково штовхнула з мосту в річковище наша навчителька хвісткультури міс Амелія Гопскоч. Отож прошу тричі «ура» для Софії!». І тоді вся школа, як навіжерна, кричить: «Ура! Браво! Молодичка!», а після того, навіть якщо ти переплутати всі цифри у підніжнику і помилити всі завдавання, містер Фіґінс завжди ставитиме тобі найверховеннішу оцінярку і писатиме у твоєму зошиті: «Відмінна робота, Софіє». А потім ти прокидаєшся.
— Мені подобається цей сон, — визнала Софія.
— Звісняво, — мовив ВДВ. — Це ж візіяна. — Він лизнув зворотний бік етикетки і приліпив її до банки. — Я зазвичай писати трохи більшіше на мекекетках, — зізнався він. — Але ти за мною спостерігувала і я трохи хвилювальнився.