— Я можу піти й сісти деінде, — мовила Софія.
— Не піти, — заперечив він. — Дивися уважно в банку, і ти зможеш бачувати цей сон.
Софія придивилася до банки й побачила там ледь помітні напівпрозорі обриси чогось такого завбільшки, як куряче яйце, що переливалося мерехтливими відтінками ніжно-бірюзового кольору. Воно лежало на самому дні банки й легенько пульсувало, немовби дихало.
— Сон рухається! — вигукнула Софія. — Він живий!
— Звісняво, що живий.
— А чим ви його годуєте? — запитала Софія.
— Йому не потрібне їжування, — відказав велетень.
— Це жорстоко, — обурилася Софія. — Усе живе потребує якоїсь їжі. Навіть дерева й рослини.
— Північний вітер живий, — сказав ВДВ. — Він рухається. Торкати твої щікачки і руки. Але ніхто його не годувати.
Софія мовчала. Цей дивний велетень вніс сум’яття в її думки. Він мовби відкривав ті таємниці, які були поза межами її розуміння.
— Сонові нічого не треба, — вів далі ВДВ. — Якщо він гарний, то спокійняво чекає, доки його випустять і дозвольнять проявитися. А поганський сон завжди бунтує, щоб вирватися назовні.
ВДВ підвівся, підійшов до однієї з численних полиць і розмістив найновішу банку серед тисяч інших.
— А можна побачити ще якісь сни, будь ласка? — попросила його Софія.
ВДВ завагався.
— Їх ніхто ніколиво ще не бачив, — сказав він. — Але, можливо, врешті-решіток я дозволю тобі маленько зазирнути.
ВДВ забрав її зі столу, поклав до себе на долоню й поніс до поличок.
— Там бути деякі чудесенні сони, — повідомив він. — Візіяни.
— Чи не могли б ви піднести мене ближче, щоб я могла прочитати етикетки, — попросила Софія.
— Мої мекекетки казати тільки коротку змістовину, — мовив ВДВ. — Сони зазвичай багато довшіші. Мекекетки просто, щоб нагадати мені.
Софія почала читати етикетки. Перша здалася їй доволі довгою. Вона була обкручена довкола банки, і Софії довелося обертати її, щоб прочитати увесь напис:
СЬОГОДНИНІ, КОЛИ Я СИДІЛА В КЛАСІ, ТО ВИЯВИЛА, ЩО ЯКЩО ДУЖЕ-БАЙДУЖЕ ПИЛЬНО ДИВИТИСЯ НА МОЮ НАВЧИТЕЛЬКУ СПЕЦІАЛЬНОВИМ ПОГЛЯДОМ, ТО Я МОЖУ її ЗАСНУТИ. ТОМУ Я НА НЕЇ ДИВИТИСЯ Й ДИВИТИСЯ, АЖ поки її ГОЛОВА ПАДАЄ НА СТІЛ І ВОНА ХУТКАВО ЗАСИНАТИ І ГОЛОСНО ХРОПУВАТИ. РАПТОМ ДО КЛАСУ ВРИВАТИСЯ ДИРЕКТОР І КРИЧАТИ: «ПРОКИНЬТЕ СЕБЕ МІС ПЛАМРИДЖ! ЯК ВИ СМІЛИ СПЛЯТИ В КЛАСІ! БЕРІТЬ СВІЙ КАПЛЕВУХ І ПЛАЩАНИЦЮ І ГЕТЬ ЗІ ШКОЛИ НАВІЧНО! ВСЕ, ВИ ВИГНАНКА!» ЗА ХВИЛИНУ Я ПРИСИПЛЯТИ І ДИРЕКТОРА, І ВІН ПОВОЛІ СПОВЗУВАТИ НА ПІДЛОГУ, НЕМОВ ЖЕЛЕ, І ПОЧИНАЄ ХРОПОВІТИ ЩЕ ГОЛОСНЯВІШЕ, НІЖ МІС ПЛАМРИДЖ. А ПОТІМ Я ЧУВАТИ ГОЛОС МОЄЇ МАТУСІ, ВОНА КАЖЕ: «ВСТАВЛЯЙ ТВІЙ СНІДОРАНОК ГОТОВИЙ».
— Який смішний сон, — засміялася Софія.
— Це комедяник, — пояснив ВДВ.
У банці, трохи нижче від етикетки, Софія побачила цей сон, такий самий гарний і ніжно-бірюзовий, як і попередній, що спокійно лежав собі на дні, легенько пульсуючи, хіба що був трохи більший.
— У вас окремі сни для хлопців і окремі для дівчат, еге ж? — запитала Софія.
— Звісно, — відповів ВДВ. — Якби я дав хлопцеві дівчуватий сон, навіть якби це був комедяник, хлопець прокинеться й подумає: який дурноверхий сон.
— Хлопці такі, — погодилася Софія.
— Ось тут на полиці лише дівчуваті сони, — показав ВДВ.
— А можна прочитати хлопчачий сон?
— Можна, — сказав ВДВ і підняв її до вищої полиці. На етикетці найближчої банки з хлопчачим сном було написано:
Я ЗРОБИВ СОБІ ПАРУ ДИВОВИЖНЯВИХ ПРИСМОКТАЛЬНИХ ЧОБІТ. КОЛИ Я ЇХ ВЗУВАЮ, Я МОЖУ СПОКІЙНЯВО ГУЛЯТИ ПО КУХОННІЙ СТІНІ, ПО СТЕЛІ. І ось ІДУ Я ДОГОРИ НОГАМИ ПО СТЕЛІ, І ТУТ ЗАХОДЖУВАЄ МОЯ ВЕЛИКА СЕСТРА І ПОЧИНАЄ ЯК ЗАВЖДИ ВЕРЕЩАТИ НА МЕНЕ, ЯКОГО БІСЕРА Я ХОДИТИ ПО СТЕЛІ?! А Я ДИВЛЯЮ ЗГОРИ НА НЕЇ, СМІЮВАЧУСЯ І КАЖУ: Я Ж КАЗАТИ ТОБІ, ЩО ЧЕРЕЗ ТЕБЕ Я ХОТІТИ ДЕРТИ СЕБЕ НА СТЕЛЮ, ОСЬ ТАК ВОНО Й СТАЛОСЯ.
— Трохи дурнуватий сон, — сказала Софія.
— Але хлопці так не думають, — засміявся ВДВ. — Це теж комедяник. Мабуть, тобі вже досить.
— Я хочу прочитати ще один хлопчачий, — попросила Софія.
На іншій етикетці було написано таке:
У НАШОМУ БУДИНКУ ДЗВОНЯТИ ТЕЛЕ-МЕЛЕФОН. МІЙ ТАТО БЕРЕ СЛУХУВАЧКУ Й КАЖЕ СВОЇМ ДУЖЕ-БАЙДУЖЕ ПОВАЖНЯВИМ ГОЛОСОМ: «СІМПКІНЗ СЛУХАЄ». РАПТОМ ЙОГО ОБЛИЧЧЯ СТАЄ БЛІДАВИМ, А ГОЛОС СМІШНЯВИМ, І ВІН КАЖЕ «ЩО! ХТО?!» А ПОТІМ КАЖЕ «ТАК, СЕР, Я РОЗУМІТИ, СЕР, АЛЕ Ж ВИ ХОТІТИ БАЗІКАЛАЧИТИ ЗІ МНОЮ, А НЕ З МОЇМ МАЦЮПУПСИКОМ-СИНОМ?» ТАТОВЕ ОБЛИЧЧЯ БУРЯКАКОВІЄ, І ВІН ПОЧИНАЄ ДИВНЯЧО КОВТАТИ, НЕНАЧЕ В ГОРЛІ ЙОМУ ЗАСТРЯГ ОМАР. І ВРЕШТІ-РЕШІТОК ВІН КАЖЕ: «ТАК, СЕР, ДУЖЕ-БАЙДУЖЕ ДОБРЕ СЕР, Я ЗАРАЗ ЙОГО КЛИКАТИ, СЕР». ТОДІ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ ДО МЕНЕ І КАЖЕ ДОНЕВОЛІ ШАНОБЛИВО: «ТИ ЗНАЄШ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧУВАНИХ ШАТРІВ?» А Я ВІДПОВІДАЮ: «НІ, АЛЕ ДУМАЮ, ЩО ВІН ПРО МЕНЕ ЧУВАВ». ПОТІМ Я ДОВГО БАЗІКАЛАЧУ ПО ТЕЛЕ-МЕЛЕФОНІ: «Я ПРО ЦЕ ПОДБАЮ, ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ. ВИ ВСЕ ПОЗАПЛУТУЄТЕ, ЯКЩО ЗРОБИТЕ ПО-СВОЄМУ». ТАТОВІ ОЧИЦІ ВИЛАЗЮЮТЬ НА ЛОБА, І ТУТ Я ЧУВАТИ ЙОГО СПРАВЖНЯВИЙ ГОЛОС, ЩО КАЖЕ МЕНІ: «ВСТАВАЙ, ЛЕДАЦЮГО, БО СПІЗНИТИ СЕБЕ ДО ШКОЛИ».
— Ці хлопці просто божевільні, — сказала Софія. — Я хочу прочитати ще ось цей.
І вона почала читати наступну етикетку:
Я МИТИСЯ У ВАННІЙ І РАПТОМ РОЗУМІЮ, ЩО КОЛИ Я СИЛЬНАВО НАТИСНУ НА СВІЙ ПУПАСИК, ТО ЗРОБЛЮСЯ НЕДОВИДИМИМ. Я ЛЕЖУ І ВІДЧУВАЮ: НЕМА МОЇХ НІГ І РУК. ФАКТОВИЧНО Я АБСОЛЮТЕННО НЕДОВИДИМИЙ. Я ТУТ, АЛЕ НІХТО МЕНЕ НЕ БАЧУВАТИ, НАВІТЬ Я САМ. І ОТ ЗАХОДИТЬ МАМА І КАЖЕ: «ДЕ ТИ, ДИТОВИНО? ЩОЙНАВО ВІН БУВ У ВАННІЙ, І ВЖЕ КУДИСЬ ПОБІГУВАВ. ЗНОВУ НЕ ПОМИЛИВСЯ ЯК НАЛЕЖИТЬ!». І ТУТ Я КАЗАТИ: «Я ТУТ». А ВОНА: «ДЕ?» А Я КАЗАТИ: «ТУТ». А ВОНА: «ДЕ?» І КРИЧАТИ: «ГЕНРІ! ХУТКАВО СЮДИ!» І КОЛИ ВБІГАЄ ТАТО, Я МИЮСЯ, І ТАТО БАЧУВАТИ, ЯК У ПОВІТРІ ЛІТАЄ ПІНА ВІД МИЛИВА, АЛЕ МЕНЕ, ЗВІСНЯВО, ВІН НЕ БАЧУЄ. ВІН КРИЧИТЬ: «ДЕ ТИ, СИНУ?». А Я КАЖУ: «ТУТ». А ВІН ПИТАТИ: «ДЕ?», А Я КАЗАТИ: «ТУТ». А ВІН ЗНОВУ: «ДЕ?». А Я: «ТА ТУТ!» А ВІН: «ОЙ МИЛИВО, ОЙ МИЛИВО! ВОНО ЛІТАЄ В ПОВІТЕРІ І ВСЕ МЕНІ ЗАСТУПАЄ!». І ТУТ Я НАТИСКАЮ НА СВІЙ ПУПАСИК — І ЗНОВУ СТАЮ ВИДИМИВИЙ. ТАТО В ДУЖЕ-БАЙДУЖІЙ ХВИЛЮВАЛЬНОСТІ, ВІН КАЖЕ: «ТИ ХЛОПЧИК-НЕВИДИМЕЦЬ!» А Я КАЖУ: «ПОРА ТРОХИ ПОВАСИЛИТИСЯ».
Я ВИХОДЖУ З ВАННИ, ВИТИРАЮСЯ І ОДЯГАЮ ХАЛВАТ І КАПЦІ. ЗНОВУ НАТИСКАЮ НА ПУПАСИК, І СТАЮ НЕДОВИДИМИЙ. І Я ЙДУ В МІСТО І ХОДЖУ по ВУЛИЦЯЦЬКАХ. АЛЕ НЕДОВИДИМИЙ ЛИШЕ Я, А МОЇ ОДЯГАЧКИ — НІ. ТОЖ КОЛИ ЛЮДИ БАЧУВАТИ, ЯК У ПОВІТЕРІ ПО ВУЛИЦЯЦЬКАХ ЛІТАЮТЬ ХАЛВАТ І КАПЦІ, ВОНИ ПАНІКУКУВАТИ І КРИЧАТИ: «ПРИВИД! ПРИВИД!». ВСІ ВЕРЕЩАТИ, ВЕЛИКИЙ ПОЛІЦАЙКО ТІКАТИ НОГИ НА ПЛЕЧІ. І ТУТ Я БАЧУВАТИ, ЯК З ПАБУ ЧИ З ШИНКИ ВИХОДИТЬ МІЙ НАВЧИТЕЛЬ З АЛГЕБРИ МІСТЕР ҐРАМІТ. Я ПІДЛІТАЮ ДО НЬОГОВО Й КАЖУ: «БУ-У-УП». І ВІН СТРАХОПУДЕННО ВИЄ І ТІКАЄ НАЗАД У ШИНКУ. І ТУТ Я ПРОКИДАТИ СЕБЕ І БУТИ ЩАСЛИВИЙ, ЯК НЮХОЛЬМАРИК.
— Якась дурня, — сказала Софія, однак не втрималась і таки натиснула на свій пупчик. Нічого не сталося.
— Сони дуже-байдуже таємничі, — мовив ВДВ. — Людські створінькала їх не розуміти. Навіть найдубовартісніші проффесори їх не розуміти. Тобі вже досить?
— Ще оцей, — попросила Софія. — Останній.
І вона почала читати:
Я НАПИСАТИ КНИЖОВКУ, І ВОНА ТАКА ЗАХОПЕЛЬНА, ЩО НІХТО НЕ МОЖЕ ВИПУСТИТИ її З РУК. ВАРТО ПРОЧИТАТИ ПЕРШИЙ РЯДОК, І ВИ ТАКІ ЗАХОПЕЛЬНІ, ЩО НЕ ЗМОЖЕТЕ ВІДІРВУВАТИСЯ АЖ ДО ОСТАТОЧНОЇ СТОРІНИЦІ. У ВСІХ МІСТАХ ЛЮДИ ХОДЯТЬ ПО ВУЛИЦЯЦЬКАХ І НАШТОВХУЮТЬСЯ ОДНІ НА ДРУГИХ, БО НЕ ВІДРИВАЮТЬ ОЧЕЙ ВІД МОЄЇ КНИЖОВКИ. ЗУБНІ ЛІКАРІ ЧИТАЮТЬ її, РОБЛЯЮЧИ ПЛОМБІРИ, АЛЕ ПАЦІЄНТИКИ НЕ НАРІКАЮТЬ, БО ТАКОЖ ЧИТАЮТЬ її В ЗУБНИХ КРІСЛАХ. ВОДІЇ ЧИТАЮТЬ, ВОДЯЮЧИ МАШИНИ І ПО ВСІЙ КРАЇНІ СТАЮТЬСЯ БАВАРІЇ. НЕРВОХІРУРГИ ЧИТАЮТЬ її, РОБЛЯЮЧИ НЕРВОПЕРАЦІЇ, ЛЕТУНЦІ ЛІТАПЛАНІВ ЧИТАЮТЬ її, І ЗАМІСТЬ ЛОНДОНА ЛЕТЯТЬ ДО ТІМБУКТУ. ФУТБОЛІСТИ ЧИТАЮТЬ її НА ПОЛІ, БО НЕ МОЖУТЬ ВИПУСТИТИ її З РУК, А ОЛІМПІЙСЬКІ БІГУНЦІ ЧИТАТИ її ПІД ЧАС БІГУВАННЯ. УСІ ХОТІТИ ЗНАТИ, ЩО БУДЕ ДАЛІ В МОЇЙ КНИЖОВЦІ, І КОЛИ Я ПРОКИДАЮ СЕБЕ, ТО АЖ ВІДЧУВАЮ ДЗВІН У ВУХАСТИКАХ ВІД ХВИЛЮВАЛЬНОСТІ, ЩО Я НАЙБІЛЬШУЧИЙ ПИСЬМЕНЧИК У СВІТІ. А ТОДІ ЗАХОДИТИ МАМА Й КАЗАТИ, ЩО ВОНА БАЧУВАЛА ВЧОРА МІЙ ЗОШИТ З АНГЛІЙСЬКОЇ І ЩО МІЙ ЛІВОПИС ЖАХІТНЯВИЙ, ЯК І МОЯ ПУНКТУАКЦІЯ.