— А ти допоможеш мені знайти цей палац? — запитав ВДВ. — Я ще ніколиво в животі не скрадатися нишпорно по Лондону.
— Допоможу! — впевнено пообіцяла Софія.
— Я страхопуджуся Лондона, — зізнався ВДВ.
— Не бійтеся, — заспокоїла його Софія. — Там повно маленьких темних вуличок, а в нечисту годину там майже немає людей.
ВДВ обережно підняв Софію великим і вказівним пальцями і делікатно поставив її на долоню другої руки.
— А палац кроволеви дуже-байдуже великий? — запитав він.
— Величезний, — відповіла Софія.
— То як ми тоді знайдемо її соноспальню?
— Це вже ваша турбота, — сказала Софія. — Ви великий практик у таких речах.
— І ти абсолютно впопереконана, що кроволева не посадить мене в зонопарк разом з вухорогами і слонобаками?
— Звісно, що ні, — запевнила Софія. — Ви станете героєм і вам більше ніколи не доведеться харчуватися ойгірками.
Софія побачила, як широко розплющились очі ВДВ. Він аж облизав губи.
— Ти справді в цьому впевнена?! — перепитав він. — Більше не буде гидомирних ойгірків? Ти не вішувати мені локшинку на вухастики?
— Навіть якби ви захотіли, то ніде б їх не дістали, — сказала Софія. — Бо люди їх не вирощують.
Це була остання крапля. ВДВ скочив на ноги.
— Коли ти хотіти, щоб я замісити цей дивовижнявий сон? — запитав він.
— Тепер, — сказала Софія. — Відразу.
— А коли ми побачуємо кроволеву?
— Сьогодні, — відповіла Софія. — Щойно ви впораєтесь зі сном.
— Сьогоднині? — вигукнув ВДВ. — Чому таке раптонацьке поспішайло?
— Якщо ми не можемо врятувати дітей сьогодні, то зможемо це зробити для тих, хто міг би постраждати завтра, — пояснила Софія. — До того ж я дуже зголодніла. Я цілу добу не мала ані крихти в роті.
— Тоді нам треба дуже-байдуже поспішайлити, — сказав ВДВ, рушаючи назад до печери.
Софія поцілувала кінчик його великого пальця.
— Я знала, що ви допоможете! — зраділа вона. — Ходімо! Швидше!
Замішування сну
Було вже темно. Настала ніч. ВДВ разом із Софією, що сиділа в нього на долоні, побіг у печеру, засвітив сліпучо-яскраве світло, що сяяло невідомо звідки, і поклав Софію на стіл.
— Прошу ласка сидіти тут, — звелів він, — і не базікалачкати. Я мушу вслухатися в тишу, коли замішую такий цибатий багатосерійний сон, де багато серів і серок.
ВДВ квапливо подався углиб печери. Дістав величезну порожню банку завбільшки з пральну машину, притис її до грудей і підбіг до поличок, на яких стояли тисячі менших баночок зі снами.
— Сони про велетнів, — бурмотів він собі під ніс, переглядаючи етикетки. — Велетень жере людські створінькала... ні, не цей... не цей... ось цей!.. І ще цей!..
Він схопив ці баночки, відкрутив покришки і перехилив їх у величезну банку, притиснуту до грудей. Софія встигла побачити, як маленькі кульки кольору морської хвилі булькнули з однієї банки в другу.
ВДВ побіг до другої полички.
— Тепер, — пробурмотів він, — я хотіти сони про хіхіхатки для дівчуваток... і про страхохатки для хлопесят.
Від захопливого збудження ВДВ мало не літав поміж поличками, де в банках чаїлися п’ятдесят тисяч снів, і безпомилково знаходив те, що йому було потрібно.
— Сони про маніпупсічну дівчинку, — бубонів він сам до себе. — І сони про мене... про ВДВ... нумо-нумо, хуткавіше, не бари себе... ну, куди я, до бісера, це засунув?..
Так тривало, може, з півгодини, доки ВДВ відібрав усі необхідні сни і переклав їх у величезну банку. Потім він поставив цю банку на стіл. Софія мовчки за всім спостерігала. На дні банки вона виразно бачила з півсотні кульок кольору морської хвилі, що, наче медузи, тихенько пульсували. Іноді кулька лежала на кульці, але кожна з них була окремим сном.
— Тепер ми їх перемішувати, — повідомив ВДВ.
Він підійшов до шафи, в якому тримав пляшки із шумбурбулькою, і витяг звідти отакенну збивалку для яєць. То була збивалка з ручкою, і якщо за неї покрутити, тоді внизу зі свистом починають вертітися лопасті. Отож нижню частину цієї збивалки вій запхав у банку зі снами.
— Тепер дивися, — сказав ВДВ і почав швидко крутити ручку. Бризки зі свистом ляскали об скляні стінки банки. Збивалка змішувала сни у піну кольору морської хвилі.
— Бідненькі! — поспівчувала їм Софія.
— Вони нічого не відчувати, — сказав ВДВ, крутячи ручку. — Сони не подібні на людські створінькала чи звіроток. Вони не мати мозковини. Вони зроблені із соноколадної піни.
За хвилину ВДВ перестав збивати сни. Тепер банка по вінця наповнилася великими бульбашками, дуже подібними на звичайні мильні бульки, тільки ще кращими та яскравішими.
— Дивися, дивися! — сказав ВДВ.
Найближча до горловини булька сповільна вилетіла з банки і полинула вгору. Слідом за нею вилетіла друга. Тоді третя й четверта. Невдовзі всю печеру заповнили сотні неймовірно барвистих бульок, що повільно витали в повітрі. Це було казково! Софія побачила, що всі вони наближалися до виходу з печери.
— Вони відлітають, — прошепотіла Софія.
— Звичайно, — підтвердив ВДВ.
— А куди?
— Це все манюні соники-крихотульки, я їх ніколиво не використовую, — пояснив ВДВ. — Вони повертатися в таємничу Країну Сонів, щоб возз’єднатися зі справжніми сонами.
— Я щось не надто розумію, — сказала Софія.
— Сони сповнені загадковності й чарів, — відповів ВДВ. — Не намагай себе їх зрозуміти. Поглянь у велику банку і побачувати сон, який ти хотіла показати кроволеві.
Софія задивилася у величезну банку. На самому її дні щось несамовито билося об стінки і підстрибувало.
— О Господи! — зойкнула вона. — То це він?
— Це саме він, — гордо підтвердив ВДВ.
— Але ж він... він жахливий! — вигукнула Софія. — Він постійно підстрибує! Він хоче вирватися звідти!
— Бо це жахомастик, кошмаріон, — пояснив ВДВ.
— Ой, але ж я не хочу, щоб через нас королева бачила кошмарний сон! — захвилювалася Софія.
— Якщо їй мають наснитися велетні, які поїдати хлопчиків і дівчаток, то що ж це може бути, як не кошмаріон? — здивувався ВДВ.
— Ні-ні! — бідкалася Софія.
— Так-так, — заперечив їй ВДВ. — Сон, у якому поїдають манюніх дітолахів, це найщуренніший кошмаріон у світі. Це жахомастик, коцюрюбен і кльоц. Трійко в одному. Він навіть гіршіший за той, який я вдмухачив сьогоднині в Тілогриза.
Софія дивилася на страхітливий кошмар, що не переставав лютувати в банці. Він був набагато більший за інші сни. За розмірами й формою скидався на драглисте індиче яйце кривавого кольору. Було моторошно дивитися, як він гатив собою об стінки банки.
— Я не хочу давати це королеві, — простогнала Софія.
— Я думати, — сказав ВДВ, — що твоя кроволева буде щаслива мати кошмаріон, який могти порятувати безліч людських створінькал від кривавих пащек велетнів. Я правий чи лівий?
— Мабуть, таки праві, — зітхнула Софія. — Це треба зробити.
— Вона хуткаво очуняє від нього, — заспокоїв дівчинку ВДВ.
— А в ньому є всі найважливіші речі? — перепитала Софія.
— Коли я вдмухачу цей сон у спальню кроволеви, — запевнив ВДВ, — їй наснитися кожна-прекожна деталька, з якої ти просити замісити цей сон.
— І те, як я сиджу на підвіконні?
— Ця частина вигодняво відрізнятися від усіх інших.
— І про Великого Дружнього Велетня?
— Про нього я додав цілий гарнявий кавалєрчик, — запевнив ВДВ.
Говорячи це, він дістав меншу баночку, спритно перелив у неї з великої банки лютого жахомастика і міцно закрутив покришку.
— Ось і все. Ми готові, — оголосив він, узяв свою валізу і поклав у неї меншу баночку.
— А навіщо вам брати цю величезну валізу, якщо у вас лиш одна банка? — запитала Софія. — Ви ж можете покласти банку собі в кишеню.