ВДВ подивився на неї й усміхнувся.
— Клянуся всіма сонами, — проказав він, витягаючи банку з валізи, — у твоїй голові не тільки сонні жабурястики! Я бачувати, що ти дещо таки торопіпаєш.
— Дякую вам, щедрий добродію, — усміхнулася Софія, зробивши на столі маленький реверанс.
— Ти готова вирушати? — запитав ВДВ.
— Готова! — вигукнула Софія.
Її серце закалатало на саму тільки думку про те, що вони замислили зробити. Яка божевільна затія! Можливо, їх обох запроторять до в’язниці.
ВДВ одягнув довжелезний чорний плащ і поклав у кишеню банку. Тоді взяв свій сурмоподібний снодув і повернувся до Софії, що й досі сиділа на столі.
— Банка зі еоном у мене в кишені, — сказав він. — Ти будеш сидіти поруч з нею?
— Ніколи в житті! — крикнула Софія. — Я не буду сидіти поруч із цим жахіттям!
— А де ж ти тоді сидітимеш? — здивувався ВДВ.
Софія уважно оглянула його з голови до ніг.
— Якби ви були настільки люб’язні, — сказала вона, — і повернули одне своє дивовижне вухо так, щоб воно стало схоже на мисочку, то мені було б там дуже зручно.
— Клянуся всіма сонами, це чудесенна ідея! Це бамбулясно! — вигукнув ВДВ.
Він почав сповільна розвертати своє праве вухо, аж доки воно стало подібне на величезну мушлю, обернену до неба. Потім він підняв Софію і поклав її туди. Вухо, завбільшки з величезну чайну тацю, мало такі самі звивини й заглибини, як і людське вухо. Там було дуже зручно.
— Сподіваюся, що не провалюся всередину вуха, — мовила Софія, відсовуючись подалі від великого вушного отвору.
— Не треба цього робити, — застеріг її ВДВ. — Мені тоді каркасно болітиме мій вухастик.
Сидіти у вусі ВДВ було добре ще й тому, що можна було шепотіти прямо в нього.
— Ти мене лоскотуєш, — скривився ВДВ. — Не треба там непосидячити.
— Я постараюся, — пообіцяла Софія. — Ми готові?
— Ай-я-яй! — заволав ВДВ. — Нероби цього!
— Я нічого не робила, — розгубилася Софія.
— Ти дуже-байдуже гучнява! Ти забути, що я чую все у п’ятдесят разів голосніше, ніж ви, а ти репетувати мені просто в мій вухастик!
— Ой Божечку, — пробурмотіла Софія. — Я про це забула.
— У тебе не голос, а громовиця і сурмовиця!
— Вибачте, будь ласка, — прошепотіла Софія. — Так нормально?
— Ні! — крикнув ВДВ. — Здається, ніби ти стріляти з мушкетера!
— То як мені з вами розмовляти? — ще тихіше прошепотіла Софія.
— Ні! — залементував бідолашний ВДВ. — Не треба, прошу ласка! Кожне-перекожне твоє слово, наче вибух бомбуляра в моєму вухастику!
Софія спробувала шепотіти, майже не розтуляючи вуст. Аж сама не почула власного голосу.
— Тепер краще? — спитала вона.
— Кращіше, — відповів ВДВ. — Тепер я чувати тебе дуже-байдуже добриво. То що ти хотіла мені балачкувати?
— Я хотіла знати, чи ми вже готові?
— Ми вирушати на зустріч з її кроволевською високавістю! — вигукнув ВДВ, прямуючи до виходу з печери.
Вийшовши надвір, він закотив на місце величезний круглий камінь і стрімголов помчався на божевільній швидкості.
Подорож до Лондона
Під місячним сяйвом велике жовте пустище загадково мінилося в молочно-білій імлі. Великий Дружній Велетень натхненно мчав уперед.
Софія в нічній сорочечці зручно вмостилася в раковині правого вуха ВДВ. Насправді вона сиділа на його краю, там, де вухо загиналося і утворювало своєрідний дах, який надійно захищав дівчинку від шалених поривів вітру. До того ж шкіра всередині вуха була м’яка, тепла і мовби аж оксамитова. Ніхто ще, подумала вона, не подорожував з таким комфортом.
Софія визирнула зі свого сховку й побачила, як унизу зі свистом проминають безлюдні ландшафти Країни Велетнів. Вони рухалися з неймовірною швидкістю. ВДВ відштовхувався від землі з такою силою, ніби до його ніг були прилаштовані ракети, і з кожним кроком злітав у повітря мало не на тридцять метрів. Проте він ще не розігнався до своєї найшаленішої швидкості, коли все довкола зливається в одну розмиту смугу, вітер завиває, як навіжений, а його ноги мовби взагалі не торкаються землі. Зазвичай це ставалося трохи пізніше.
Софія почувалася втомленою, адже вона вже довгий час не спала. Тепер їй було тепло й зручно. Вона задрімала і проспала невідомо скільки часу.
Коли прокинулась і визирнула за краєчок вуха, краєвид унизу зовсім змінився. Довкола буяла зелень, виднілися гори й ліси. Було ще темно, але місяць сяяв яскраво, як і перед тим.
Зненацька, не зменшуючи швидкості, ВДВ різко повернув голову ліворуч. Уперше за всю подорож він вимовив кілька слів.
— Дивися хуткаво туди! — сказав він, показуючи в той бік своєю сурмою.
Софія довго придивлялася туди, куди він показував, і врешті крізь темряву розгледіла величезну хмари куряви, що мчалася за якихось триста метрів від них.
— Це велетні гасати учвал до додому після полюванення, — пояснив ВДВ.
Тоді й Софія їх побачила. У сяйві місяця було видно, як з диким тупотом повз них проноситься потворне стадо дев’ятьох напівоголених велетнів-людожерів. Вони мчали з витягнутими вперед шиями, зігнутими в ліктях ручиськами і, що найогидніше, з роздутими, як барабани, пузами. Вони робили гігантські стрибасті кроки і мчали з неймовірною швидкістю. Від оглушливого тупоту їхніх ножисьок здіймалися ветенські клуби пилюки. За якихось десять секунд їх уже не було видно.
— Багато манюніх хлопчиків і дівчатів більше не поспливають у своїх ліжечках, — сказав ВДВ.
Софії стало погано, але ця зловісна зустріч ще більше додала їй рішучості виконати до кінця їхню благородну місію.
Приблизно за годину ВДВ почав уповільнювати ходу.
— Ми вже в Англії, — раптом повідомив він.
Незважаючи на темряву, Софія побачила, що вони опинилися в країні зелених полів, розмежованих охайними живоплотами. Виднілися порослі деревами пагорби, почали з’являтися дороги, по яких рухалися машини з увімкненими фарами. Щоразу, коли перед ними зринала така дорога, ВДВ спритно її перестрибував, і жоден водій не зауважував нічого, окрім темної тіні, яка стрімко пролітала над його головою.
Зненацька нічне небо осяяла помаранчева заграва.
— Ми вже близькаво до Лондона, — проголосив ВДВ.
Він ще трохи уповільнив ходу і почав обережно роззиратися довкола.
Повсюди виднілися грона будинків, але вікна в них не світилися. Було ще занадто рано прокидатися.
— Нас можуть побачити, — попередила Софія.
— Ніколиво мене ніхто не бачувати, — впевнено заперечив ВДВ. — Ти забувати, що я вже століттями вдмухую сони і ще жоднаве людське створінькало не бачувало мене навіть краєм окастика.
— Але я ж побачила, — прошепотіла Софія.
— Ну, — завагався він, — це так. Але ти бути дуже-байдуже найперша.
Наступної півгодини все відбувалося так швидко й тихо, що Софія, сховавшись у вусі велетня, не розуміла, що й відбувається. Вони пересувалися вулицями, проминаючи будинки й крамнички. Яскраві ліхтарі, обмаль людей на вулицях, машини з увімкненими фарами. Проте ВДВ ніхто не помічав. Неможливо було збагнути, як це йому вдається. Його рухи зачаровували. Він мовби розчинявся в тінях. Він линув — це було єдине слово, яким можна було описати його манеру рухатися, — він безшумно линув з одного темного місця до другого, не зупиняючись ні на мить. Вулицями Лондона линув велетень, і його чорний плащ зливався з нічними тінями.
Цілком можливо, що одному чи двом запізнілим перехожим могло здатися, ніби вони побачили височенну темну тінь, що стрімко ковзнула тьмяним провулком, але вони однак не повірили б власним очам, присоромлюючи себе, що непристойно бачити те, чого на світі не буває.
Нарешті Софія й ВДВ прибули туди, де росло багато дерев. Це була велика галявина, яку перетинала дорога, неподалік блищало озеро. Довкола не було ані душі, і ВДВ вперше за багато годин дозволив собі зупинитися.