— Коли почне діяти сон? — спитала вона пошепки.
— Інодіколи потрібна година, іноді меншіше, — відповів ВДВ. — Деякі сони швидкі, а деякі поволіші. Але врешті-решіток він обов’язково подіє.
Софія промовчала.
— Я буду чекати в саду, — прошепотів ВДВ. — Коли я бути потрібний, ти мене поклич і я примчу сюди стрімбородою.
— А ви мене почуєте? — запитала Софія.
— Ти забути про це, — усміхнувся ВДВ й показав на свої великі вуха.
— До побачення, — прошепотіла Софія. Раптом, цілком несподівано, ВДВ нахилився і легенько поцілував її в щоку.
Софія мало не розплакалась.
Коли вона озирнулася, він уже зник. Просто взяв і розчинився в темряві саду.
Королева
Нарешті почало світати, і сонце лимонним краєчком вигулькнуло над дахами кам’яниць десь у районі вокзалу «Вікторія».
Невдовзі Софія відчула на спині трішечки його тепла і подякувала сонечкові за це.
Вдалині пролунав бій церковного годинника. Софія порахувала удари. Їх було сім.
Вона й сама не могла повірити в те, що це вона, Софія, нікому не відома сирітка, сидить оце зараз високо над землею на підвіконні, за шторами королівської спальні, де за якихось п’ять метрів від неї спить королева Англії.
Навіть сама ця думка здавалася нереальною.
Ніхто в житті ще не був у такій ситуації.
Це була страшна авантюра.
А що буде, якщо сон не подіє?
Ніхто в світі, не кажучи вже про королеву, не повірить у таку байку.
Цілком можливо, що досі ще нікому в цьому палаці не доводилося прокидатися і бачити на своєму підвіконні якесь мале дитинча.
Королева буде просто шокована.
А хто б не був шокований?
Софія нерухомо сиділа на підвіконні і терпляче чекала.
Вона не знала, скільки ще їй чекати.
Коли прокидається королева?
Десь із самої глибини палацу до неї долинали віддалені голоси й невиразні звуки.
Аж раптом вона почула, як у спальні хтось заговорив. Голос був жіночий і не надто розбірливий — як у людини, що говорить крізь сон:
— Ой, ні! Ні! Не смійте... зупиніть їх!.. Не дайте їм цього зробити!.. Я цього не витримаю!.. Прошу, зупиніть їх!.. Це жахливо!.. Ой, яке жахіття!.. Ні! Ні! Ні!..
«Королеві сниться наш сон, — збагнула Софія. — Він справді жахливий. Мені її так шкода! Але іншого виходу немає».
Королева почала стогнати. А потім стало тихо.
Софія трішки зачекала і знову озирнулася через плече. Страшенно боялася побачити, що на неї дивиться той чоловік з собакою, але в саду було безлюдно. Блідий літній серпанок, неначе дим, огорнув цей великий і надзвичайно гарний сад з химерної форми озером удалині. Посеред озера виднівся острівець, а на воді плавали качки.
Сидячи за шторами, Софія раптом почула, як хтось постукав у двері спальні. Почула, як повертається дверна ручка і хтось заходить до кімнати.
— Доброго ранку, ваша величносте, — пролунав голос. Судячи з голосу, це була літня жінка.
Почувся легенький брязкіт порцеляни і срібла.
— Мені поставити тацю на ліжко чи на столик, мадам?
— Ой, Мері! Щойно сталося таке жахіття! — сказав дуже знайомий голос, який Софія багато разів чула по радіо й телебаченню, особливо на Різдво.
— Що сталося, мадам?
— Я бачила дуже страшний сон! Справжній кошмар! Просто жахіття!
— Ой, мені так прикро, ваша величносте. Але не хвилюйтеся. Ви вже прокинулись, і все забудеться. Це ж був тільки сон.
— Ти знаєш, Мері, що мені наснилося? Я бачила, як страхітливі, огидні велетні викрадають з ліжечок у школі-пансіоні дівчаток і хлопчиків і... пожирають їх! Вони просували величезні ручиська у вікна спалень і хапали діток своїми пальцями! Половину дітей з дівчачої школи, а половину — з хлопчачої! Це був такий... чіткий сон, Мері! Такий реальний!
Запала тиша. Софія завмерла і аж тремтіла від збудження.
Але чому стало так тихо? Чому покоївка нічого не каже?
— Що з тобою, Мері? — знову пролунав знайомий усім голос.
І знову тиша.
— Мері! Ти стала біла, як простирадло! Тобі погано?
Раптом щось гупнуло і почувся дзенькіт посуду, який міг означати лише те, що з рук покоївки вислизнула таця.
— Мері! — доволі пронизливо вигукнув знаменитий голос. — Негайно сядь! Ти ж можеш зомліти! Не треба так близько до серця браги мій жахливий сон.
— Це... це... причина не в цьому, мадам, — голос покоївки страшенно тремтів.
— А в чому ж тоді причина, заради Бога?
— Вибачте мені за тацю, мадам.
— Ой, та не хвилюйся ти через тацю. Але чому ти випустила її з рук? І чому ні з того, ні з сього зблідла, як мрець?!
— Ви ще не бачили сьогоднішні газети, мадам?
— Ні, а що там пишуть?
Софія почула шурхіт газети.
— Про те, що вам наснилося, мадам.
— Такого не може бути, Мері. Де це написано?
— На першій сторінці, мадам. Там величезний заголовок.
— Пресвята Богородице! — вигукнув знаменитий голос. — Зі школи «Роудін» загадково зникли вісімнадцять дівчаток! Чотирнадцять хлопчиків пропали з «Елтона»! Під вікнами спалень знайдено кістки!!!
Знову запала тиша, яка час від часу переривалася зойками — королева читала газетну статтю.
— Ой, як мерзенно! — вигукнув знаменитий голос. — Це абсолютне жахіття! Кістки під вікном! Що могло статися? Ой, бідні діточки!
— Але ж, мадам... невже ви не бачите, мадам...
— Що я маю бачити, Мері?
— Цих дітей було викрадено точнісінько так, як у вашому сні, мадам!
— Але ж не велетнями, Мері.
— Ні, мадам. Але ж ту частину сну, в якій дівчатка й хлопчики зникли зі спалень, ви бачили дуже чітко, а потім це сталося насправді. Ось чому мені стало погано, мадам.
— Я теж якось дивно почуваюся, Мері.
— Мене аж у дрож кидає, мадам, коли щось таке стається, справді.
— Я розумію, Мері.
— Я принесу вам новий сніданок, мадам, а тоді усе тут позбираю.
— Ні! Не йди, Мері! Побудь тут!
Софія воліла б зазирнути в кімнату, але не наважувалася відхилити штори. Знаменитий голос заговорив знову.
— Але ж мені справді снилися ті дітки, Мері. Я бачила все неймовірно реально.
— Я знаю, мадам.
— Тільки не розумію, звідки там взялися велетні. Якась нісенітниця.
— Може, я відсуну штори, мадам, і нам обом покращиться настрій. Нині чудовий день.
— Так-так, будь ласка.
Важкі штори з шурхотом розсунулися вбік.
Покоївка заверещала.
Софія заклякла на підвіконні.
Королева, яка сиділа в ліжку з газетою «Тайме», рвучко підвела голову. Тепер настала її черга заклякнути. Вона не зойкнула, як покоївка. Королеви вміють тримати себе в руках. Вона просто зблідла й дивилася широко розплющеними очима на маленьку дівчинку, що сиділа в нічній сорочці на її підвіконні.
Софія перелякалася.
Цікаво, що королева теж мала переляканий вигляд. Можна було б, звичайно, передбачити, що вона дуже здивується, як і кожен із нас здивувався б, побачивши з самого рання у себе на підвіконні маленьку дівчинку. Але королева не була просто здивована. Вона мала по-справжньому наляканий вигляд.
Першою прийшла до тями покоївка, жінка середніх років з кумедним чепчиком на голові.
— Заради всього святого, поясни мені, що ти тут робиш?! — сердито закричала вона на Софію.
Софія благально подивилася на королеву, очікуючи на допомогу.
Королева й далі не відводила очей від Софії.
Власне тут більше підходило б «витріщених» очей. Очі королеви так широко округлились, що нагадували два блюдечка, рот напіврозкрився, а знамените й доволі вродливе обличчя виражало сумнів і недовіру.