— Слухай сюди, юна панянко, і відповідай, яким це чином ти сюди потрапила? — розлючено крикнула покоївка.
— Не вірю, — пробурмотіла королева. — Я просто не вірю.
— Я зараз виведу її звідси, мадам, — сказала покоївка.
— Ні, Мері! Ні, не роби цього! — Королева так гостро це сказала, що покоївка аж розгубилася. Вона обернулася і глянула на королеву. Що це на неї найшло? Здавалося, ніба королева перебувала в нервовій гарячці.
— З вами все гаразд, ваша величносте? — занепокоїлася покоївка.
Коли королева заговорила знову, її голос звучав, як дивний здушений шепіт.
— Скажи мені, Мері, — прошепотіла вона, — скажи мені чесно: там на підвіконні справді сидить дівчинка чи це мені й далі сниться?
— Вона дійсно тут сидить, мадам, це ж ясно, як Божий день. Але Бог його знає, як вона сюди втрапила! Ви, Ваша величносте, аж ніяк зараз не спите!
— Але ж мій сон був саме про це! — вигукнула королева. — Я бачила це в сні! Мені снилося, що в мене на підвіконні сидить маленька дівчинка в нічній сорочці і розмовляє зі мною!
Покоївка, склавши на грудях руки, з виразом цілковитої недовіри дивилася на свою господиню. Ситуація була абсолютно незрозуміла, і вона розгубилася. Її ніхто не навчав, як мати справу з подібним божевіллям.
— Ти справжня? — запитала королева Софію.
— Т-т-так, ваша величносте, — пробурмотіла, затинаючись, Софія.
— Як тебе звати?
— Софія, ваша величносте.
— А як ти залізла на моє підвіконня? Ні, не відповідай! Хвилиночку! Я це теж бачила уві сні. Мені снилося, ніби тебе туди посадив якийсь велетень!
— Це так, ваша величносте, — підтвердила Софія.
Покоївка зойкнула й затулила обличчя руками.
— Опануй себе, Мері, — гостро зронила королева і звернулася до Софії: — Мабуть, ти пожартувала про велетня?
— Ні, це не жарт, ваша величносте. Він зараз там, у саду.
— Справді? — перепитала королева. Явна абсурдність усього цього допомагала їй зберігати спокій. — Отже, він зараз у саду? — ледь помітно усміхнулася вона.
— Він добрий велетень, ваша величносте, — сказала Софія. — Вам не треба його боятися.
— Я рада це чути, — сказала з посмішкою королева.
— Він мій найкращий друг, ваша величносте.
— Це дуже мило, — сказала королева.
— Він чемний велетень, ваша величносте.
— Я в цьому не сумніваюся, — мовила королева. — Але чому ти зі своїм велетнем вирішила прийти сюди?
— Мені здається, що це вам теж мало наснитися, ваша величносте, — спокійно відказала Софія.
Це справило на королеву сильне враження.
Посмішку з її обличчя наче вітром здуло.
Бо їй це таки справді наснилося. Вона пригадала: сон закінчувався тим, що до неї мають прийти маленька дівчинка і Великий Дружній Велетень, щоб розповісти, як знайти дев’ятьох жахливих велетнів-людожерів.
«Не треба квапитися з висновками, — подумала королева. — Треба зберігати самовладання, бо тут недалеко й до божевілля».
— Ви усе це бачили уві сні, правда, ваша величносте? — запитала Софія.
Покоївка вже абсолютно нічого не тямила, тож просто стояла й дивилися, витріщивши очі.
— Так, — пробурмотіла королева. — Так, тепер я це пригадую. Але звідки відомо тобі, що мені наснилося?
— Ой, це довга історія, ваша величносте, — відповіла Софія. — Хочете, я покличу Великого Дружнього Велетня?
Королева глянула на цю дівчинку. Дівчинка не відводила очей, її обличчя було щире і дуже серйозне. Королева просто не знала, як їй до цього поставитись. Невже хтось вирішив пожартувати з нею?
— То покликати мені його? — не вгавала Софія. — Він вам дуже сподобається.
Королева набрала повні груди повітря. Вона була рада, що ніхто, крім її вірної старої Мері, не бачить, що тут відбувається.
— Чудово, — сказала вона. — Можеш покликати свого велетня. Ні, зачекай-но хвильку. Мері, опануй себе й подай мені халат і капці.
Покоївка виконала її прохання. Королева встала з ліжка і одягла блідо-рожевий халат і капці.
— Тепер можеш його кликати, — сказала королева.
Софія повернула голову до саду й покликала:
— ВДВ! Її величність королева хоче вас бачити!
Королева підійшла до вікна і стала біля Софії.
— Злізь із підвіконня, — звеліла вона. — Ти можеш випасти з вікна.
Софія зіскочила в кімнату і стала поруч із королевою біля відчиненого вікна. Покоївка Мері стояла за їхніми спинами. Усім свої виглядом — руки в боки — вона демонструвала своє небажання брати участь у цьому балагані.
— Я не бачу ніякого велетня, — сказала королева.
— Зачекайте трішки, будь ласка, — сказала Софія.
— Мені випровадити її звідси, мадам? — втрутилася покоївка.
— Відведи її вниз і нагодуй сніданком, — розпорядилася королева.
І саме цієї миті в кущах біля озера почувся шурхіт.
А тоді з’явився він!
Семиметровий, у чорному плащі, накинутому на плечі з аристократичною недбалістю, з довжелезною сурмою в руці, він велично крокував галявиною до вікна палацу.
Покоївка заверещала.
Королева зойкнула.
Софія помахала рукою.
ВДВ не поспішав. Він поводився з величезною гідністю. Наблизившись до вікна, біля якого вони усі втрьох стояли, велетень зупинився і неквапно привітав їх елегантним поклоном. Коли він випростався, його голова була майже на одному рівні з ними.
— Ваша високавосте, — мовив він, — я ваш покерний слуга. — І знову вклонився.
Враховуючи те, що королева вперше в житті зустрілася з велетнем, вона залишалася на диво врівноваженою.
— Нам дуже приємно вас бачити, — мовила вона.
Далеко внизу галявину перетинав садівник із тачкою. Ліворуч від себе він раптом побачив велетневі ноги. Потім він повільно почав підводити голову, аж поки його очам відкрилася уся височенна постать велетня. Садівник вчепився в тачку, захитався, ноги йому підкосилися і він, знепритомнівши, упав горілиць на траву. Проте цього ніхто не помітив.
— О, Кроволево! — патетично вигукнув ВДВ. — О, Високапосте! О, Монархине! О, Золота Сумкодержателько! О, Володерко! О, Роксултано! Я прийти до вас із моєю маніпупсічною дружкою Софією... щоб дати вам допінг... — ВДВ завагався, пригадуючи необхідне слово.
— Щоб дати мені що? — розгубилася королева.
— Допімогу! — радісно засяяв ВДВ.
Королева мала спантеличений вигляд.
— Він іноді трохи смішно говорить, ваша величносте, — пояснила Софія. — Він ніколи не ходив до школи.
— То треба віддати його в школу, — сказала королева. — У нашій країні є дуже добрі школи.
— Я мати сказати вашій високавості подеякі таємні таємничості, — повідомив ВДВ.
— Я буду рада їх почути, — відповіла королева. — Але не в халаті.
— Ви бажаєте одягтися, мадам? — запитала покоївка.
— Чи ви обоє вже снідали? — поцікавилася королева.
— Ой, ні, а можна? — зраділа Софія. — Ой, будь ласка! Я від учора ще й крихти не мала в роті!
— Я, власне, збиралася снідати, — сказала королева, — але Мері зронила тацю з моїм сніданком.
Покоївка ковтнула слину.
— Сподіваюся, в палаці знайдеться якась їжа, — сказала королева, звертаючись до ВДВ. — Чи не долучитеся зі своєю маленькою приятелькою до мене?
— Ми будемо їсти бридогидні ойгірки, ваша високапосте? — запитав ВДВ.
— Будемо їсти що? — не зрозуміла королева.
— Какоблюйні ойгірки, — уточнив ВДВ.
— Про що він говорить? — здивувалася королева. — Це якось непристойно звучить. — Вона повернулася до покоївки і звеліла: — Мері, нехай приготують сніданок для трьох у... гадаю, що найкраще накрити стіл у залі для балів. Там найвища стеля.