А от і недоправильно! — вигукнув Велетень, ляскаючи себе по стегну. — Данці з Данії смакують, як собачі консерви, бо в них присмак лабрадорів!
— А які тоді на смак люди з Лабрадору? — поцікавилася Софія.
— Як доґи, — переможно вигукнув Велетень. — Як данські доти!
— Може, ви щось наплутали? — засумнівалася Софія.
— Я дуже-байдуже плутанутий Велетень. Але я стараюся все розплутувати. І я навіть близько не такий плутанутий, як інші велетні. Я знати одного, який гасати учвал на вечерю аж у Веллінґтон.
— Веллінґтон? — здивувалася Софія. — А де той Веллінґтон?
— У тебе в голові що — сонні мухи? — обурився Велетень. — Веллінґтон у Новій Зеландії. Людські створінькала з Веллінґтона на присмак дуже-байдуже гамнямнямні — так казати той велетень.
— А які вони на смак, ті веллінґтонці? — поцікавилася Софія.
— Як чоботи, — відповів Велетень.
— Ну, так, — погодилася Софія. — Гумові чоботи-веллінґтони. Їх так у нас називають. Я мала 6 здогадатися.
Софія вирішила, що ця розмова надто затяглася. Якщо вже її мають з’їсти, то нехай це роблять одразу, а не ходять довкола колами. Вона втомилася чекати.
— А які людські створіння любите їсти ви? — запитала вона тремтячим голосом.
— Я?! — гарикнув Велетень.
Від його потужного голосу аж забряжчали всі банки на поличках.
— Щоб я гризати людські створінькала?! Інші велетні — так! А я цього ніколи! Всі інші велетні пожирають їх щокожної вечері, а я — ні! Я — велетень-дивак! Я — добрий і баламутний Велетень! Я — єдиний добрий і баламутний Велетень у Країні Велетнів! Я ВЕЛИКИЙ ДРУЖНІЙ ВЕЛЕТЕНЬ! Я — ВДВ. А як тебе називати?
— Мене звати Софія, — відповіла дівчинка, ледве вірячи в те, яку чудову новину вона щойно почула.
Велетні
— Але якщо ви такий добрий і дружній, — сказала Софія, — чому ж ви тоді вихопили мене з ліжка і забрали сюди?
— Бо ти мене БАЧИТИ, — відповів Великий Дружній Велетень. — А коли хтось ПОБАЧИТИ велетня, то його або її треба одразово забирати.
— Чому? — здивувалася Софія.
— Ну, насамперед тому, — пояснив ВДВ, — що людські створінькала не вірити у велетнів, правда? Вони вважати, що ми не існуваємо.
— А я, наприклад, вірю, — заперечила Софія.
— Ну, це лише тому, що ти мене БАЧИТИ! — вигукнув ВДВ. — А я не можу дозволити нікому, навіть мацюпупсічним дівчаткам, щоб вони мене БАЧИЛИ і після того залишалися вдома. Бо ти насампередно пострибуваєш і скрізь пищатимеш про те, що ти ПОБАЧИТИ велетня, і тоді почнеться полюванення на велетня. Цілі стада збуджених людських створінькал з невідомо якою збруєю поженуться за мною, щоб спіймати і зачинити в клітку, а потім тріщити на мене очі, як на звіротку. Вони відправлять мене в зонопарк або в циркнадроті з усіма тими скубанутими тигропотамами і крокодиляльками.
Софія знала, що Велетень каже правду. Бо якби хтось випадково обмовився, що бачив, як уночі сільськими вуличками тинявся якийсь велетень, то по всьому світі здійнявся б неймовірний ґвалт.
— Я можу закластися, — вів далі ВДВ, — що ти перша розпатякакала б усім цю новину, тож я й мусив тебе забрати. Я казати правду?
— Мабуть, так, — зізналася Софія.
— Але цього не статися! — додав ВДВ.
— То що ж тепер зі мною буде? — запитала Софія.
— Якщо ти повернешся, то всім розцвірінькакаєш — з’явишся в тому теле-меле-візорі або виступиш по радію. Тому тобі доведеться зостатися тут зо мною до кінця життєвості.
— Ой, ні! — жахнулася Софія.
— Ой, так! — підтвердив ВДВ. — Але попереджати тебе, щоб ти без мене не сміти висунути й носа з цієї печериці, бо інакше тебе чекати жахомахнючий кінець! Ти зараз сама побачити, хто тебе згамнямнямить, якщо, звісно, побачить тебе хоч на одну мінімалістичну секунду.
Великий Дружній Велетень зняв Софію зі столу й поніс до виходу з печери. Він відкотив убік здоровезну каменюку і сказав:
— Дивися он туди, дівчуватко, і казати мені, що бачувати.
Сидячи на руці ВДВ, Софія визирнула з печери.
Сонце вже піднялося високо, висвітлюючи своїм яскраво-пекучим промінням величезне жовтаве пустище з синюватим камінням і мертвими деревами.
— Ти бачувати їх? — запитав ВДВ.
Софія, мружачись від сліпучого сонця, побачила кілька страхітливих височенних постатей, що рухалися поміж камінням удалині, на відстані якихось п’ятисот метрів. Троє або четверо велетнів сиділи нерухомо на кам’яних валунах.
— Це Країна Велетнів, — пояснив ВДВ. — Це все велетні, кожен із них.
Від цього видовища аж паморочилося в голові. На добряче засмаглих велетнях не було ніякої одежі, окрім схожих на спіднички шматинок довкола стегон. Але Софію найбільше приголомшили їхні розміри. Вони були просто гігантські, набагато вищі й товстіші за Великого Дружнього Велетня, на долоні якого вона сиділа. А які вони були огидні! У багатьох стриміли величезні животи.
У всіх були довжелезні ручиська і здоровенні ножиська. Велетні сиділи трохи задалеко, щоб розгледіти їхні мармизи, але це, мабуть, було й на краще.
— А що вони тут роблять? — спитала Софія.
— Нічого, — відповів ВДВ. — Вони просто нудьгати себе і швендяти без діла, поки стемніє. А тоді всі гасати учвал туди, де живують люди, щоб спіймати когось собі на вечерю.
— Тобто до Туреччини? — уточнила Софія.
— Костохруст, звісно, гасати до Туркеччини, — відповів ВДВ. — Але інші галопувати до всіляких віддаленистих місць — наприклад, до Веллінґтона за присмаком чобіт, або до Панами за панамним присмаком. Кожен велетень мати свої улюблені полюванення.
— А в Англії вони теж бувають? — поцікавилася Софія.
— Частотно, — підтвердив ВДВ. — Вони казати, що в англійчатини дуже-байдуже цікавий присмак кукурдуплі.
— Я не розумію, що це означає, — сказала Софія.
— Означення не має значення. Я ж не завжди правий. Доволі частотно я лівий, а не правий.
— Невже ці бридкі велетні сьогодні вночі знову їстимуть людей? — жахнулася Софія.
— Вони всі щокожної вечері їдять людські створінькала, — відповів ВДВ. — Усі, крім мене. Ось чому тебе чекати жахомахнющий кінець, якщо ти трапиш комусь із них на очі. Вони проковтати тебе, як шматок ясирного пирога, одним ковтнем!
— Але ж їсти людей — це жахливо! — вигукнула Софія. — Чому ніхто їх не зупинить?
— А хто мав би їх зупиняти? — здивувався ВДВ.
— Скажімо, ви? — припустила Софія.
— Ніколи в животі! — заволав ВДВ. — Усі ці людожерні велетні страшезні і лютезні! Вони вдвійничо ширші моєї жирнини і моєї королівської високості!
— Удвічі за вас вищі, — підказала Софія.
— Отож-бо й воно, — погодився ВДВ. — Ти їх бачувати з далековини, а що буде, як вони підійдуть ближчіше. Ці велетні мати п’ятнадцять метрів височини і страхопудні м’язи й мулюскули. Я проти них карлик, ліліпупсик, вірастюлик. Сім метрів у Країні Велетнів — на сміх кроликам.
— Ви не повинні цим перейматися, — заспокоїла його Софія. — Мені здається, ви страшенно великий. У вас навіть пальці на ногах товсті, як сосиски.
— Товстіші, — втішено відповів ВДВ. — Вони такі, як відбивні молотилки.