— І скільки тут цих велетнів? — поцікавилася Софія.
— Усього дев’ять, — відповів ВДВ.
— Це означає, — сказала Софія, — що кожної ночі десь у світі викрадають і з’їдають дев’ятеро людей.
— Більшіше, — уточнив ВДВ. — Усе залежати від розмірів людських створінькал. Японійські створінькала дуже-байдуже мацюпусічні, тому велетень мусити зжерти десь шість японійців, щоб заморити черев’ячка. А інші, такі як норвежійці або янкі-панкі, набагато вищіші, тому, щоб гарно набити пузеро, їх досить два або три.
— Невже ці гидомирні велетні не оминають жодної країни? — запитала Софія.
— Жодної, крім Греції, — підтвердив ВДВ. — Вибір країни залежати від настрою. Якщо велетневі гаряче, він гасати учвал кудись на морозивну північ, щоб охолодити себе якимось ескімососом. Гарний жирненький ескімосос для велетня те саме, що для тебе ескімо.
— Вірю вам на слово, — скривилася Софія.
— А якщо ніч морозивна, і велетень закоцюбніти від холоду, то він радше гайнути до Папуаси, щоб зігрітися парочкою папуасіїв.
— Яке ж це жахіття! — обурилася Софія.
— Ніщо не зігріває велетня кращіше за пригорщу папуасіїв, — повідомив ВДВ.
— А якщо ви опустите мене на землю і я трошки біля них прогуляюсь — невже вони мене з’їдять? — поцікавилася Софія.
— Миттєсекундно! — вигукнув ВДВ. — Ти така мацюпупсічна, що вони ковтануркнуть тебе навіть без жування. Хапне тебе двома пальцями, і нямнямне, як сироїжечку!
— Ходімо краще назад, — попросила Софія. — Не хочу їх навіть бачити.
Дивовижні вуха
Повернувшись у печеру, Великий Дружній Велетень знову посадив Софію на величезний стіл. — Тобі не морозивно зимно у нічнавій сорочці? — запитав він.
— Нормально, — відповіла Софія.
— Я оце увесьчасно думати, — сказав ВДВ, — про твоїх бідолашнових батьків. Вони тепер, мабуть, бігувати й стрибувати по всій хаті з крикальками: «Алло-алло, де ти поділася, Софі?»
— Я не маю мами й тата, — мовила Софія. — Вони померли, коли я ще була немовлям.
— Ой, бідолашнова скрампулька! — вигукнув ВДВ. — Мабуть, ти страшенно за ними сумуєш?
— Не страшенно, — відповіла Софія, — бо я їх зовсім не знала.
— Мені тепер стати сумно, — почав терти очі ВДВ.
— Не сумуйте, — мовила Софія. — Ніхто особливо не турбуватиметься про мене. Бо ж ви забрали мене з сільського сиротинця. Там усі сироти.
— То ти бути сироїтка?
— Так.
— І скільки там сироїток?
— Десятеро, — відповіла Софія. — Усі маленькі дівчатка.
— Ти там любити бути? — запитав ВДВ.
— Зовсім ні, — заперечила Софія. — Головною у нас в сиротинці була місіс Клонкерс, і якщо вона дізнавалася, що ти порушуєш правила, наприклад, встаєш вночі з ліжка чи погано складаєш свій одяг, тебе неодмінно карали.
— А як вона вас карала?
— Зачиняла в темному підвалі на цілий день і ніч без їжі й пиття.
— Паскудна стара гнилошкрябка! — обурився ВДВ.
— Це було жахливо! Ми так цього боялися. У погребі жили щури, і ми чули, як вони там шурхотіли.
— Стара шиподруха! — заволав ВДВ. — Я вже давно не чувати такого! Ти мене страшенно посумнющила! — Величезна сльоза, яка могла б наповнити ціле відро, скотилася по його щоці, упала з плюскотом на підлогу і перетворилася на чималу калюжу.
Софія зі здивуванням спостерігала за ВДВ. Який чудернацько-емоційний велетень! То він каже, що в моїй голові повно сонних мух, а то раптом його серце повниться до мене співчуттям, бо місіс Клонкерс замикала нас у підвалі.
— А ось мене найбільше турбує те, — сказала Софія, — що мені доведеться зостатися тут на все життя. У сиротинці теж було несолодко, але ж мені не довелося б залишатися там на все життя.
— Це моя винуватина, — забідкався ВДВ. — Це я тебе викрав. — 3 його ока скотилося ще одне сльозище і плюснулося на підлогу.
— Проте я починаю думати, що довго мені тут бути не доведеться, — сказала Софія.
— Боюся, що ти тут залишатися назавжди, — заперечив ВДВ.
— Ні, не вийде, — наполягала Софія. — Рано чи пізно ці потвори все одно мене впіймають і схрумають на вечерю.
— Я цього ніколи не допустити, — запевнив ВДВ.
На якийсь час у печері запала тиша. Тоді знову озвалася Софія:
— А можна вас дещо спитати?
ВДВ витер долонею сльози і пильно глянув на Софію.
— Спитай, не бійся.
— Скажіть, будь ласочка, а що ви робили в нашому селі минулої ночі? Для чого ви засували свою сурму до спальні малих Ґучі, а потім ще й дмухали в неї?
— Ага! — вигукнув ВДВ, зненацька випроставшись на своєму стільці. — Ось, виявляється, які ми цікавські! Пхаємо носа до чужого пилососа!
— А ще ви мали з собою валізу, — не вгавала Софія. — Що це все означає?
ВДВ підозріло зиркнув на дівчинку, яка, схрестивши ноги, сиділа на столі.
— Ти хотіти, щоб я відкривати тобі страхнючі секретниці, про які ніхто не має знати.
— Клянуся, я нікому не розповім! — вигукнула Софія. — Та й кому ж я можу розповісти? Я ж застрягла тут на все своє життя.
— Ти можеш казати це іншим велетням.
— Ні, я не зможу, — заперечила Софія. — Ви ж самі казали, що вони мене відразу з’їдять.
— А таки з’їдять, — запевнив ВДВ. — Ти людське створінькало, а це для них, як ягідка в сметанці.
— А якщо вони з’їдять мене відразу, як побачать, то я аж ніяк не встигну їм щось сказати, правда? — мовила Софія.
— Правда, — погодився ВДВ.
— То чому ж ви казали, що я можу розповісти?
— Бо в мене в голові цілий казан різних казань, — пояснив ВДВ. — Ти матимеш вухобіль, якщо слухатимеш усі мої казанови.
— Будь ласочка, скажіть, що ви робили в нашому селі, — попросила Софія. — Обіцяю тримати язик за зубами.
— А ти навчиш мене, як робити солоника? — запитав ВДВ.
— Що ви маєте на увазі? — розгубилася Софія.
— Я дуже-байдуже хотіти мати солоника, щоб їхвати на ньому, — замріяно мовив ВДВ. — Я так би хотіти мати великого плюхатого солоника, щоб цілими днями їхвати зеленкавими лісами і зривати з дерев персоковиті фрукти. В нашій спекельно-пекельній країні нічого не росте, крім ойгірків. А я так би мріяти їхвати куди-інде, щоби ранкового ранку сидіти верхи на солонику й зривати собі персоковиті фрукти.
Ці дивні слова дуже зворушили Софію.
— Можливо, ми колись знайдемо для вас слоника і нарвемо персиків, — мовила вона. — А тепер скажіть мені, що ж ви робили в нашому селі?
— Якщо це тебе справдиво цікавить, то слухай: я вдмухував сони в дитячі спальні.
— Вдмухували сни? — оторопіла Софія. — Як це?
— Я сонно-дмухняний велетень, — пояснив ВДВ. — Коли всі інші велетні гасати учвал у різні тудисюдні боки, щоб ковтати людські створінькала, я біжу в інший бік, аби вдмухувати сони у спальні діток, які там сплявають. Гарні сони. Золотаві чудесенні сони. Сони, від яких стають щасливові всі, хто їх бачувати.
— Хвилиночку, хвилиночку, — зупинила його Софія. — А де ж ви берете ці сни?
— Я їх назбираваю, — сказав ВДВ, показуючи рукою на нескінченні ряди банок на поличках. — Я мати їх дільйони.
— Але ж сни не можна збирати, — засумнівалася Софія. — Як можна упіймати сон?
— Тобі ніколи цього не второпіпати, — мовив ВДВ. — Тому я й не хотіти тобі нічого казати.
— Ой, ні, будь ласочка, скажіть! — заблагала Софія. — Я все второпаю! Прошу вас! Розкажіть мені, як ви збираєте сни! Розкажіть мені все!..
ВДВ зручніше вмостився на стільці і поклав ногу на ногу.
— Сони, — мовив він, — дуже-байдуже загадковісні. Вони пливати в повітрі, як мацюпусічні хмаркомильні бульбашки. І вони постійново шукати сплюхавих людей.
— І їх можна побачити? — запитала Софія.
— Ніколи з першого разива.
— Тоді як їх можна зловити, якщо не бачити?