— Ага, — мовив ВДВ. — Ось тут і починатися величні секретниці.
— Я не скажу нікому.
— Я тобі довірювати, — сказав ВДВ.
Він заплющив очі, і якийсь час сидів нерухомо, а Софія мовчки чекала.
— Коли сон, кружляючи, пливає в нічнистому повітрі, — мовив нарешті ВДВ, — він випускати крихітнюсіньке ніжно-дзумкітливе шурхотіння. Але той дзумкіт такий сріблястово-тихусінький, що жодне людське створінькало ніколи його не почувати.
— А ви його чуєте? — поцікавилася Софія.
ВДВ показав на своє величезне, мов колесо вантажівки, вухо й почав рухати ним у різні боки. Він цим явно пишався і робив це з гордовитою усмішкою.
— Бачувати, яке в мене вухо? — запитав він.
— Як я могла не бачити? — вигукнула Софія.
— Можливо, воно видається тобі трохи чуднявим, але повір: воно дуже-байдуже унікальнісне. Воно не для того, щоб у нього кашляли.
— Я впевнена, що цього робити не варто, — погодилася Софія.
— Завдячно моїм вухам я можу чути найтихіськіший звук.
— Тобто ви можете чути те, чого не чую я? — запитала Софія.
— Та порівняно зі мною ти глуха, як вареник! — заволав ВДВ. — Своїми мацюпусічними вухастиками ти чувати тільки гупгупне гуркотіння. А я чувати таємне шепотіння світу!
— Наприклад? — поцікавилася Софія.
— У твоїй країні я чуваю кроки божої корівки-сонечка, коли воно дріботить по листочку.
— Чесної — вражено запитала Софія.
— Більшіше того — її кроки здаються мені дуже-пребайдуже голоснявими — гупу-тупу-тупу — наче кроки велетня.
— Господи Боже! — вигукнула Софія. — А що ви ще можете почути?
— Я чувати, як мацюпусічні мурашки балачкувати між собою, коли копошаться в землі.
— Тобто ви чуєте, як розмовляють мурашки?
— Кожне-прекожне слово, — підтвердив ВДВ. — Хоча й мало що можу второпіпати з їхньої мови.
— А ще що? — запитала Софія.
— Іноді, в дуже-байдуже тихомісячну піч, — сказав ВДВ, — я повертати свої вуха в належному напрямку, — тут він повернув свої величезні вуха вгору до стелі, — і якщо я повертати їх отак, а ніч дуже-байдуже тихомісячна, я тоді можу чувати далековинну музику зірок у небі.
Софія аж легенько затремтіла. Вона сиділа тихо-тихо й чекала, що він іще розповість.
— Саме мої вуха попередили мене, що ти вночі стежити за мною з вікна, — повідомив ВДВ.
— Але ж я мовчала як риба, — здивувалася Софія.
— Я чувати, як з того боку вулиці билося твоє серце, — сказав ВДВ. — Голосняво, як барабан.
— А ще, — попросила Софія. — Будь ласочка.
— Я можу чувати рослини й дерева.
— Хіба й вони розмовляють? — вражено спитала Софія.
— Це не зовсім розмовляння, — уточнив ВДВ. — Наприкладно, якщо я захотіти зірвати чудовну квітку і потягну її за стебело, аж воно зламається, рослинка зойкне. Я дуже-байдуже добре чую, як кричить квіточка.
— Не може бути! — зойкнула Софія. — Який жах!
— Квітка кричати так само, як закричала б ти, якби хтось сильно смикнув тебе за руку.
— Невже це все правда? — не могла повірити Софія.
— Думаєш, я тобі побрехенькую?
— Просто мені важко в це повірити.
— Тоді я більше нічого не розповідатиму! — обурився ВДВ. — Я не хотіти, щоб мене обзивали побрехельчиком.
— Ой, ні! Я й не думала вас так називати! — щиро вигукнула Софія. — Я вам вірю! Справді! Продовжуйте, будь ласка!
ВДВ зміряв її довгим суворим поглядом. Софія теж дивилася на нього, не відводячи очей.
— Я вам вірю! — лагідно повторила вона, бачачи, що велетень таки образився.
— Я б тобі ніколи не побрехенькував, — буркнув він.
— Я знаю, — тихо мовила Софія. — Але погодьтеся — нелегко відразу повірити в такі дивовижні речі.
— Розумію, — сказав ВДВ.
— Тоді, будь ласка, вибачте мені і розповідайте далі, — попросила вона.
Велетень ще трохи зачекав, а тоді мовив:
— Те саме відбувається й з деревами. Якщо в дерево цюкнути сокирою, я чувати холодрижний звук із самого серця дерева.
— Який це звук? — запитала Софія.
— Немовби хтось тихо стогне, — відповів ВДВ. — Так, як стогне старий чоловік, який по-волюсі вмирає.
Він замовк. У печері запала тиша.
— Дерева хотіти жити й рости так, як ти і я, — сказав нарешті він. — Вони живі. Як і рослини.
Він тепер виструнчився на своєму стільці, міцно стискаючи перед собою руки. Його обличчя світилося, а очі сяяли, мов дві зорі.
— Я чуваю чудесенні й жахненні звуки! — промовив він. — Деякі з них тобі кращіше ніколи не чувати! Але інші схожі на дивовижнаву музику!
Від думки про дивовижне велетень мовби перевтілився. Його осяяне високими емоціями обличчя просвітліло й погарнішало.
— Розкажіть мені про них ще, — тихенько попросила Софія.
— Якби ти могла чувати, як розмовляють крихітки мишечки! — сказав він. — Вони люблять собі поговорити, і я чувати їх так голосняво, як сам себе.
— І що вони кажуть? — запитала Софія.
— Це знавають тільки вони, — сказав Велетень. — Павухатки теж люблять побалакати! Ти можеш цього не знати, але павухатки страшенні базікала. А коли вони прясти своє павухатиння, вони весьчасно співувати. Співувати солодше, ніж солов’юни.
— А кого ви ще чуєте? — допитувалася Софія.
— Одними з найбільших теревенівців є гусельниці, — сказав ВДВ.
— І що ж та гусінь каже?
— Вони весьчасно сперечатися, хто з них стане найгарнішим метеликом. Це їхня улюблювана тема.
— А зараз тут пропливає якийсь сон? — поцікавилася Софія.
ВДВ порухав навсібіч своїми велетенськими вухами, пильно прислухався і похитав головою.
— Зараз довкола нас нема жодного сопу, окрім тих, що в банках. Я мати спецілувальне місце, де я ловлю сони. Вони зрідка прилітають до Країни Велетнів.
— А як ви їх ловите?
— Так само, як ти ловиш метелики, — відповів ВДВ. — Сачуком. — Він встав і подався в куток печери, де стояла підперта до стіни велика жердина завдовжки в десять метрів, з прикріпленим до неї сачком.
— Це соноловочка, — повідомив він, хапаючи жердину рукою. — Кожного щоранку я йти на полюванення нових сонів, щоб наповнювати ними баночки.
Раптом він утратив інтерес до розмови. — Я бути голодний, — повідомив він. — Час на гамнямням.
Ойгірки
— Але ж якщо ви не їсте людей, як усі інші велетні, — мовила Софія, — як же ж ви живете?
— Це дуже-байдуже складнюща проблематика, — відповів ВДВ. — У цій багнюцькій Країні Велетнів зовсім не рости такі веселі харчі, як анамаси чи банани. Нічого не рости, крім одного тюфтюфного овоча під назвиськом ойгірок.
— Ойгірок?! — вигукнула Софія. — Такого овоча не існує!
ВДВ поглянув на Софію й усміхнувся, вишкіривши майже двадцять своїх квадратних білих зубів.
— Учора, — мовив він, — ми ще не вірити у велетнів, правда? Сьогодні ми не вірити в ойгірки. Лише тому, що ми не бачувати щось своїми мацюпусічними кліпаницями, ми думати, що це не існувати. А що тоді казати, наприкладом, про великого клоника-цвіркурця?
— Перепрошую? — нічого не второпала Софія.
— А про гампелькрімку?
— Що це таке? — перепитала Софія.
— А про дриґобраза?
— Кого-кого? — розгубилася Софія.
— А про дробомота?
— Це якісь тварини? — запитала Софія.
— Це звичайневі тварини, — зневажливо зронив ВДВ. — Я не бути всезнаючий велетень, але мені здаватися, що ти дівчуватко-нічогонезнатко. У тебе замість мізків — ватра.
— Ви хотіли сказати вата? — виправила його Софія.
— Що я хотіти казати і що я казати — це дві різні речі, — доволі величаво проголосив ВДВ. — А зараз я показувати тобі ойгірок.