— Нічого для тебе цікавистого, — відповів ВДВ. — Ти цікавити себе тільки гризанням людських створінькал.
— А ти чокнута кукумунда! — огризнувся Кровопопивач.
«Зараз Кровопопивач підійде сюди, — подумала Софія, — й почне нишпорити по столі. Але ж я ніяк не зможу зістрибнути з нього. Тут майже чотири метри заввишки. Можна зламати ногу».
Навіть ойгірок завтовшки, як візочок, не зможе її затулити, коли його схопить Кровопопивач. Вона уважно оглянула погризений кінець ойгірка. В його слизистій м’якоті були великі зернята, кожне завбільшки з кавун. Намагаючись не потрапити на очі велетням, Софія обережно виколупала з півдесятка тих зернят. Всередині ойгірка утворилася доволі велика нора. Туди вона й залізла, скрутилася клубочком і зачаїлася. Схованка була мокра й слизька, але що вдієш — головне залишитися живою.
Кровопопивач і ВДВ уже підходили до столу. ВДВ мало не зомлівав зі страху. Він думав про те, що Софію ось-ось мають побачити і зжерти.
Раптом Кровопопивач схопив недоїдений ойгірок. ВДВ витріщився на порожній стіл. «Софіє, де ти? — розпачливо думав він. — Ти ж не могла зістрибнути зі столу! Де ж ти сховалася?»
— То от яку бридяку ти жереш! — гарикнув Кровопопивач. — Треба бути круглим дурбилом, щоб жерти таке гноївство!
На якийсь час Кровопопивач, здавалося, забув про дівчинку. ВДВ вирішив ще більше його відволікти.
— Це нямнямний ойгірок, — сказав він. — Я радо їсти його щодня і щоночі. А ти ніколи не куштувляти ойгірка, Кровопопивачу?
— Людські чворіння сокочніші, — відповів Кровопопивач.
— Ти казати ахенітницю, — заперечив ВДВ, який з кожною секундою ставав усе відважніший.
ВДВ сподівався, що коли він переконає Кровопопивача відгризти шматок ойгірка, той лише від одного жахливого запаху вибіжить з печери.
— Скуштуй собі кусочок, — сказав ВДВ. — Але прошу тебе, коли втямиш, яка це смакотрансія, не гамнямнямай його увесь — залиш мені мацюпусічний кусюнчик на вечерю.
Кровопопивач підозріло глянув своїми поросячими очками на ойгірок.
Софія у своїй нірці затремтіла з голови до ніг.
— А ти мене не шахромахрити? — недовірливо спитав Кровопопивач.
— Ніколи в животі! — гаряче запевнив ВДВ. — Скуштуй кусюнчик, і ти радоватно заревеш, який цей чудесовоч гамнямнямний!
ВДВ побачив, як в передчутті додаткової поживи з ненажерливої пащеки Кровопопивача потекли цілі ріки слини.
— Овочавки дуже-байдуже корисні для твого здорбовля, — переконував він. — Недобре їсти саме м’яснючиво.
— Ну, одноразно можна й глитнути, — буркнув Кровопопивач. — Але попердежувати: якщо він бридогидний, я розіб’ю його об твою головоломку!
Він схопив ойгірок і підніс його вгору. Овоч розпочав свою довгу дванадцятиметрову повітряну мандрівку до пащеки Кровопопивача.
Софія хотіла було заверещати, але це означало б неминучу смерть. Зачаївшись між слизьких зернят, вона відчувала, як її підіймають усе вище й вище.
Раптом вона почула хрясь! — це Кровопопивач відкусив добрячий шмат саме там, де вона сиділа. Софія побачила, як клацнули його зубища за кілька сантиметрів від її голови. Стало зовсім темно — вона опинилася в пащеці велетня. Там огидно смерділо гнилим м’ясом.
Дівчинка чекала, що зуби велетня ось-ось зімкнуться, і лише молилася, щоб смерть настала якнайшвидше.
— Бе-е-е-е-е! — раптом заревів Кровопопивач. — Тхорякви й лайняки! — І виплюнув усе з рота.
Шматки ойгірка включно з Софією шугонули через цілу печеру.
Якби Софія вдарилася об кам’яну стіну, вона б загинула. Та їй пощастило: удар пом’якшили складки чорного плаща ВДВ, що висів на стіні. Напівпричмелена, вона впала на землю, надсилу заповзла під полу плаща і там зачаїлася.
— Ти малий свинохлюй! — заревів Кровопопивач. — Мала лисохрячка! — Він кинувся до ВДВ і розбив рештки ойгірка прямо на його голові.
Кусні овоча розлетілися по цілій печері.
— Ти це не любити? — безневинно спитав ВДВ, потираючи голову.
— Любити?! — загорлав Кровопопивач. — Це найогидняче жерло, яке трапляти на мої зуби! Треба бути бджоловільним, щоб глитати такі бридогидини! Ти ж могти як пупер-супер гасати себе щоночі і щасливно поглинати сочковиті людські чворіння!
— Їсти людські створінькала гріховісно і лиховно! — заперечив ВДВ.
— Ні, навпаки — захапливо і відрижно! — заперечив Кровопопивач. — І ниняво я бігувати в Холландію, щоб жертвувати собі два-три холландські чворіння. Хотіти знати, чому саме Холландія?
— Нічого я не хотіти знати! — з почуттям власної гідності відрубав ВДВ.
— Я вибрати Холландію, — повідомив Кровопопивач, — бо я вже по горло в ситі від смаку ескімосини. Важливо мати багато холоднавих харчувань у таку палючну погоду, а найхолодша страва після ескімосини — холландці. Людські чворіння з Холландії хвацько холоднаві.
— Жахітиння! — скривився ВДВ. — І як тобі не сороміцько.
— Інші велетні чкурнуть гасати в Шкотляндію за малими шкотляриками, — додав Кровопопивач. — Я теж любити шкотляндські шкотлярики. Вони смачно пахнути книжовками і чорнилками. Може, я ще передумати і теж гайнути з ними в Шкотляндію.
— Ти просто бридкогидник! — обурився ВДВ.
— А ти ганьбарик усіх велетнів! — заревів Кровопопивач. — Тобі не місце серед нас! Ти шмакодявний недомірок! Пискна курдуплянка! Ти... глюкавий шпурдель!
З цими словами Кровопопивач вискочив з печери. ВДВ підбіг до виходу і швидко затулив його каменюкою.
— Софі, — прошепотів він. — Софі, де ти, Софі?
Софія визирнула з-під поли його плаща.
— Я тут, — сказала вона.
ВДВ обережно її підняв і поклав на долоню.
— Я такий радий, що ти жива й стрибулькава! — зрадів він.
— Я була в його пащеці, — повідомила Софія.
— Де? — отетерів ВДВ.
Софія розповіла йому, що з нею сталося.
— То я вмовляти його їсти ойгірок, а ти весьтойчасно бути там усередульці! — забідкався ВДВ.
— Було не надто приємно, — зізналася Софія.
— Бідолашнова скрампулька! — вигукнув ВДВ. — Ти тільки глянь на себе — ти ж уся забрудькана ойгірком!
І він почав старанно її відчищати.
— Тепер я ще дужче ненавиджу цих велетнів, — сказав він. — Ти знати, про що я мрію?
— Про що? — поцікавилася Софія.
— Я хотіти їх всіх замантачити, щоб вони всі позникували.
— Я б дуже хотіла вам допомогти, — мовила Софія. — Спробую щось придумати.
Шумбурбулька і свистопурки
Софія не тільки вельми зголодніла, а й відчула неймовірну спрагу. Вдома вона б уже давно поснідала.
— А ви впевнені, що тут, окрім цих противнючих ойгірків, більше нічого немає? — запитала вона.
— Нема ані крихітульки, — відповів Великий Дружній Велетень.
— Тоді дайте мені, будь ласка, води, — попросила вона.
— Води? — перепитав, нахмуривши чоло, ВДВ. — А що таке вода?
— Те, що ми п’ємо, — відповіла Софія. — А що ви п’єте?
— Шумбурбульку! Всі велетні п’ють шумбурбульку, — сповістив ВДВ.
— Це теж така гидота, як ойгірки? — спитала Софія.
— Гидота?! — вигукнув ВДВ. — Аж ніяк! Шумбурбулька солодкішна й сливественна!
Він скочив зі стільця, підійшов до другої височенної шафи, відчинив її і вийняв звідти скляну двометрову пляшку, до половини наповнену рідиною блідо-зеленого кольору.
— Це шумбурбулька! — оголосив він, гордовито підносячи її високо вгору, немовби там було коштовне шампанське. — Розкішлива шипуча шумбурбулька! — крикнув він.
Він потрусив пляшку, і зелена рідина почала шалено пінитися.
— Погляньте! Вона піниться неправильної — вигукнула Софія.
І справді. Бульбашки, замість того, щоб підніматися вгору, опускалися вниз і лускалися на дні, від чого там утворилася шипуча блідо-зелена піна.
— Що то означати неправильної — оторопів ВДВ.