— Ніколиво! — заперечив ВДВ. — Якщо вони бачувати, що я тікати, то побіжать за мною і жбурляватимуть каміння.
— Але їсти вас вони не будуть? — спитала Софія.
— Велетні ніколиво не гризти інших велетнів, — відповів ВДВ. — Вони можуть битися й сваритися між собою, але ніколиво не гризають одне одного. Людські створінькала їм смакотніші.
Велетні вже помітили ВДВ і пильно стежили, як він трюхикає. Він намагався обійти їх стороною, з правого боку.
Крізь дірочку в кишені Софія побачила, що Тілогриз неквапно рушив їм навперейми, наближаючись до того місця, куди мав іти ВДВ. Інші велетні незграбно плигали вслід за ним. Софія нарахувала всього дев’ятеро велетнів, серед яких був і Кровопопивач. Вони нудилися й не знали, чим зайняти себе до настання темряви. Ліниво й загрозливо велетні рушили до ВДВ.
— А ось і наш ліліпупсик! — рявкнув Тілогриз. — Гей, ліліпупся! Куди це ти поспіхайливо швиндячиш? — Він простяг своє довжелезне лаписько й ухопив ВДВ за волосся. ВДВ не пручався. Він просто спинився і мовив:
— Будь ласка, Тілогризе, відпусти моє волосиння.
Тілогриз забрав свою руку й відступив на крок.
Інші велетні оточили їх в очікуванні розваги.
— Ну, що, мала курдуплянка! — гарикнув Тілогриз. — Ми всі хотіти знати, куди це ти гасати учвал щокожного дня. Хіба ти не знати, що до настання темрявості гасати учвал не можна. Людські чворіння можуть легкаво тебе побачувати, і тоді вони почнуть полюванення на нас. А ми ж цього не хотіти, правда?
— Авжежно не хотіти! — проревіли решта велетнів. — Назад у печерицю, ліліпупся!
— Я не гасати до людських створінькал, — повідомив ВДВ. — Я йти в інші місцята.
— А я думати, — мовив Тілогриз, — що ти ловляєш людські чворіння, щоб тримати їх як домашні твареники!
— Це правдина! — вигукнув Кровопопивач. — Я сам чувати, як він базікалачкав з одним таким твареником у печериці!
— Будь ласка, можеш обшукувати мою печерицю, — озвався ВДВ. — Кожен кутасик, камарок і капелок. Там нема ані людських створінькал, ані їхніх стручків.
Софія принишкла в кишені ВДВ, як мишка. Намагалася навіть не дихати й боялася, що раптом може чхнути. Найменший порух міг би її викрити. Крізь дірочку вона бачила, як велетні тісніше й тісніше оточують бідолашного ВДВ. О, які ж вони були гидезні! Маленькі свинячі очка, величезні пащеки і жирнющі губи-сарделі. Коли заговорив Тілогриз, Софія мало не вмерла з переляку лише від самого вигляду його гігантського, чорного, як шмат обгорілого м’яса, язика.
Зненацька Тілогриз простяг свої довжелезні лаписька і вхопив ВДВ за пояс. Він підкинув його високо в небо й загорлав:
— Лови його, Досмертістискачу!
Досмертістискач упіймав ВДВ. Решта велетнів хутко утворили широке коло, відступивши на метрів двадцять один від одного, і налаштувалися до хвацької забави. Досмертістискач підкинув ВДВ і закричав:
— Лови, Костохрусте!
Костохруст кинувся вперед, упіймав ВДВ і одразу ж відпасував його далі.
— Хапай, Дітопожирачу! — гарикнув він.
Гра тривала. Велетні бавилися ВДВ, наче м’ячем, змагаючись, хто підкине його якнайвище. Софія вчепилася пальцями за кишеню, намагаючись не випасти, коли перекручувалася догори ногами. Вона мовби опинилася в бочці, яка летить униз із Ніагарського водоспаду, і боялася, що хтось із велетнів не зуміє впіймати ВДВ і той брязнеться на землю.
— Лови, М’ясопоглиначу!..
— Лови, Угорлоковтачу!..
— Тримай, Дівчатокчавчав!..
— Хапай, Кровопопивачу!..
— Лови!.. Хапай!.. Тримай!..
Нарешті гра їм обридла і вони його не зловили. Бідолашний ВДВ упав на землю. Він був побитий і причмелений. Копнувши його ще кілька разів ногами, велетні загукали:
— Біжи, курдуплянка! Хотіти подивитися, який ти прудкасик!
І ВДВ побіг. А що йому лишалося робити? Велетні хапали каміння і жбурляли в нього. ВДВ ледве встигав ухилятися.
— Марш, ліліпсячка!
— Крути подалі!
— Чалапай, сушенова креветулічка!
— Дурбецяй, дурбецяло!
— Шмаляй, малякало!
Нарешті ВДВ залишив їх далеко позаду і невдовзі зграя велетнів пропала їм з очей.
Софія вистромила голову з кишені.
— Мені це не сподобалось, — мовила вона.
— Фу! — захекано мовив ВДВ. — Фурор і бийфурія! Вони сьогодні в паскуднявому настрої! Вибаченьки, що ти мати таке жахомахнюще крутійство.
— Вами крутили не менше, — сказала Софія. — Вони й справді хотіли вас покалічити?
— Та хто їх знати... — зітхнув ВДВ.
— А як же вони ловлять людей, щоб потім їх їсти? — поцікавилася Софія.
— Зазвично сягають рукою у вікно спальки і хапають їх просто з ліжковини, — пояснив ВДВ.
— Так, як ви мене?
— Ага, але ж я тебе не їсти, — усміхнувся ВДВ.
— А ще як вони їх ловлять? — допитувалася Софія.
— Інодіколи, — розповів ВДВ, — вони припливати з моря, як риби, висунувши з морива лише голову. І тоді велика волохнява рука раптом хапати когось на пляжеві.
— І дітей теж?
— Дуже-байдуже частотно, — підтвердив ВДВ. — Малих крихотульок, які будувати замки з піску. Саме для того велетні й пливастають. Дітопожирач казати, що малята не такі жорсткі, як їхні бабустриці.
Поки вони говорили, ВДВ щодуху мчав понад землею. Софія виструнчилась у кишені його камізельки, міцно тримаючись за її краї, немов за поруччя. Її голова й плечі були назовні, і вітер розмаював їй волосся.
— А ще як вони полюють на людей? — не вгавала Софія.
— У кожного свої спецілувальні способи, — відповів ВДВ. — М’ясопоглинач удавати, що він велика деревина в парку. Він стояти в сутінках, тримачучи великі гіллячини над головою, і чекає, поки якась щасливова сім’я прийде і влаштуває під його кроною пікнікчик. М’ясопоглинач ждати, поки вони розкладають свої продуктовини для пікнікчика. А тоді — хап! — і справжній пікнікчик має вже тільки М’ясопоглинач.
— Яке жахіття! — обурилася Софія.
— Угорлоковтач обожнює міста, — вів далі ВДВ. — Він вмощується там височинно між дахами будинків. Лежить так нишками-тишками, як нишкотишк, і стежувати за людськими створінькалами, що ходити внизу по вулицяцьках. Він хапати того, у кого найприємніший ароматчик. Просто сягає рукою і хапає бідолахву з вулицяцьки, як мавпа горішок. Він казати, що то дуже-байдуже класнячо так собі підбирати вечерю — так мовбито-нібито вибираваєш страву з меню.
— А хіба люди цього не бачать? — здивувалася Софія.
— Ніколиво. Не забудькай, що велетні полюють у сутінках. А ще Угорлоковтач мати страшливо швидку руку — як білка-мобілка.
— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? — оторопіла Софія.
— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. — У ньому багатово країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійново міняти місцячки.
— Але ж якщо... — почала було Софія.
— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно і без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.
— Але ж люди не їдять одне одного...
— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодиляльки не вбивати інших крокодиляльок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.
— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.
— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх.
— А хіба отруйні змії не вбивають одна одну? — не вгавала Софія. Вона відчайдушно намагалася пригадати хоч якесь створіння, яке поводиться так само жахливо, як люди.
— Навіть отруйнаві змії ніколиво не вбивати одна одну, — сказав ВДВ. — Навіть такі страхітнючі пустоти, як тигрячки й вухороги не вбивати одне одного. Чи ти колисьно думала про це?