-- Дідусь розповідав, що вона з зубра, -- шляхтич погладив верх книги. – Хтозна, може це й правда…
Замок, що зачиняв обкладинки, вже давно був зіпсований. Він розстібнув три пряжки і відкрив першу сторінку літопису.
-- Ся книга -- літопис єпископа парафії Св. Михайла, в 1497 році від народження нашого Господа розпочата, -- розшифрував лікар.
На першій сторінці приклеєно акт про початок будівництва церкви, далі йшли списки мешканців і нотатки наступних священників. Дні, місяці, роки… Пожари, неврожаї, напади татар… Рік 1570: весна цього року прийшла пізно і була холодна. І раптово наступні сторінки чорні від намальованих на полях хрестиків. Смерті, десятки смертей.
-- Зараза, -- пробурмотів шляхтич.
Посеред однієї з сторінок хтось провів грубу, чорну лінію. Нижче намальовано ще один хрестик.
-- Отець Петро та двадцять сім інших, чиїх імен ми не знаємо, віддали Богу душу, -- прочитав лікар. – Хтось прибув і застав вже тільки тіла. І жодної живої душі здатної розпізнати їх…
-- Отже померли всі, -- зауважив Лісовський, перегорнувши сторінку, щоб повернутися до попередніх нотаток. – Це тривало два тижні…
Отже, тодішній священик, перш ніж його звалила зараза, не знайшов часу для запису спостережень. Справив таїнства і висповідав всіх мешканців, охрестив дітей, йому навіть вдалося переконати корчмаря Іцхака прийняти католицьку віру. В самому кінці він черкнув тремтячою рукою ще кілька слів:
Мене знобить і болить горло. Отже почалося. Чому нас спіткала ця напасть? Рахмани ніколи… -- на цьому записи обривалися.
-- Озноб і біль горла, -- повторив лікар. – Симптоми схожі на наші. Але це неможливо підтвердити з стовідсотковою впевненістю.
-- Минуло триста двадцять років, -- Лісовський пошкрябав голову.
Вони переглядали книгу, останні записи інформували, що троє братів Лісовських вирушили воювати в січневому повстанні. Відразу після цього йшла інформація про ліквідацію парафії царською владою і примусовий перехід руського населення в православ’я.
-- Добре, що хоч маєток у вас не забрали, -- сказав лікар.
-- Забрати то забрали, -- пробурмотів шляхтич. – Я поховав двох братів в Усольє, потім відбував каторгу на золотих рудниках на Верхоянському хребті. Десять років провів прикутий до тачки. – Він засукав рукави, показуючи глибокі шрами на зап’ястях. – Але мені пощастило. Я натрапив на багату жилу. Приховав два кілограми самородків і, коли прийшла амністія сімдесят п’ятого року, повернувся на Батьківщину. Відкупив маєток від прапорщика, який тут оселився… Тепер я знову на своєму.
-- Ви багато чого пережили, -- похитав головою Скужевський.
-- Можна книжку написати… І напишу, якщо виживу.
-- Рахмани, -- лікар пригадав собі дивне слово в останньому записі вмираючого священика. – Що це може бути?
-- Не знаю, але є така приказка, коли хтось голодує чи тримає покуту, кажуть: “ постить як Рахман”.
-- Мені здається, що це щось важливе.
-- Або в гарячці написав щось, що йому саме прийшло в голову, -- господар закрив книгу і дбайливо загорнув її в папір.
*****
Скужевський зайшов в лазарет. Сморід зіпсованої крові проникав через маску; на мить йому перехопило подих. Іван порався на кухні, кип’ятив чайник. Щось блиснуло в нього на грудях, в розрізі сорочки. Хрестик на грубому ремінці, великий, масивний, з полірованої латуні, що виглядала як золото.
-- Вночі захворіли четверо, -- сказав він, побачивши лікаря. – Двоє не дожили до світанку, трупи я затягнув на беріг, біля вогнища. А двох жіночок положив на солому, хай дохнут в спокої…
-- Молодець, -- похвалив лікар.
Дійсно, дві жінки, старша і молодша, лежали в сусідньому приміщенні, розпалені гарячкою і накриті якимись бурими покривалами. Виміряв температуру. Понад сорок один градус…Він уважно оглянув шкіру вкриту липким потом. Лупа викрила сіточку потрісканих вен. Але краплини рідини просочувалися в основному через пори.
-- Що за чорт? – вилаявся він пригнічено.
-- Хвора кров виходить в них через шкіру, -- сказав Іван по-вченому. – Може би їм п’явки за вухами поставити?
-- Це тільки прискорить смерть, -- буркнув Скужевський. – Але якщо посилити потовиділення…
-- Підкинути дров? – запропонував селянин.
-- Ні. Ми дамо їм пілокарпін.
Він знайшов в скриньці відповідну пляшечку і набрав в шприц велику дозу лікарства. Ввів першій жінці. Препарат подіяв через кілька хвилин. З неї полився піт.