Трохи фізіологічного розчину…
-- Розпусти в горшку з водою, -- він дав Іванові пачку.
До обіду вони поралися біля хворих. Жоден засіб, що мав збити жар, не подіяв. Пілокарпін теж давали намарне, бо біля другої розпочалася агонія… Йому залишилося тільки вколоти по дві дози морфіну, щоб полегшити страждання і чекати на неминучий кінець. Павел пішов на беріг острова і передав геліографом результати спостережень. У відповідь йому прийшло кілька підбадьорливих слів…
В четвертій вони вивезли трупи. Як виявилося, за час їхньої відсутності, біля загаслого вогнища з’явилося ще два тіла.
-- Вони не вірять у Ваші здібності, лікарю, -- сказав помічник.
-- Або воліють помирати вдома, -- відповів Скужевський. – Пора з цим закінчувати.
-- Що Ви збираєтеся робити?
-- Суворий карантин. Гукай шляхтича.
Вони зігнали всіх посеред села і вишикували в шеренгу. Дуже довгу шеренгу, бо лікар наказав, щоб поміж людьми був проміжок принаймні по пів аршина.
Лісовський пройшов вздовж шеренги і порахував.
-- Трьох бракує, -- сказав він.
-- Ви порахували тих, що померли? – перепитав лікар.
-- Всіх до одного. Або втекли, або лежать десь по хатах…
-- Думаю, що знаю… два тіла спалено біля гаті, кордон їх застрелив.
-- Вчора вночі було чути як стрєлялі, -- додав Іван. – Але може не в нього, а побачили Рахмана?
-- Кого? – лікар швидко підняв голову.
-- Нічого… -- буркнув Іван і мимоволі затиснув долоню на хрестику.
Тепер до роботи взявся Скужевський. Він переходив від одного чоловіка до іншого. В кожного перевіряв температуру, торкався долонею шкіри в пошуках липкого нальоту, оглядав горло в пошуках набряків. Серед тридцяти дорослих і дітей виявив вісім осіб, які викликали підозру.
-- Що нам з ними робити? – запитав занепокоєно шляхтич.
-- Ізолювати в одній з хат, -- пояснив лікар.
-- То може в коморі в мене біля хати? Двері міцні, на вікнах ґрати, стіни товсті, з каменю…
Відібрані опиралися, але револьвер в руці Лісовського швидко остудив їхні протести. Лікар з Іваном пройшлися по хатах. Всюди, де зафіксували випадки захворювань, закипіла гарячкова праця. Виносили з будинків меблі, палили матраци і солому з ліжок, все вбрання потрапило до казанів з кип’ятком. Підлоги помили карболкою. Настав вечір. Магда приготувала вечерю для зачинених в карантині. Лікар і шляхтич також пішли спочивати…
*****
За вікном завивав вітер. Господар витягнув звідкись пляшку старого угорського вина.
-- Сьогодні я знову почув це слово, -- сказав Скужевський, важко сідаючи за стіл.
Він намастив байду хліба маслом і поклав грубу скибку холодної шинки.
-- Яке слово? – шляхтич поглянув на нього.
-- Рахмани, Рахман, може Рахманин… Те саме, що було в книзі. Іван обмовився.
-- Ви вважаєте, що відбувається якесь явище, якась ситуація, котрі можна порівнювати? Що селяни зв’язали цю заразу з минулою?
-- Триста двадцять років. Не думаю, щоб вони пам’ятали такі древні події. Хоча, хтозна, -- замислився доктор.
-- Гадаєте, це вірний напрямок?
-- Як немає жодного кращого… Ви казали щось про прислів’я.
-- Приказка, “постити, як Рахман”. Десь я її чув. Напевно від своїх селян.
-- То поліщуки. Вони говорять по-руськи.
-- На суржику, як всі в прикордонних районах. Зрештою в дитинстві я навчився непогано володіти їхньою мовою. Знаєте, серед них були мої ровесники.
-- А Магда?
-- Вона з сусіднього села, сирота, я взяв її служницею, навчив читати, писати і рахувати і з часом вона почала виконувати обов’язки економки. Але маєте рацію, може вона й знає щось.
Через деякий час вона прийшла, стала на порозі з ліхтарем в руці…
-- Кликали? – нахилила голову.
-- Сідай, ми мусимо в тебе дещо запитати, -- Лісовський вказав їй на м’який стілець. – Кажуть “постити, як Рахман”, що це означає?
-- Коли хтось дуже побожний і перед Великоднем накладає на себе дуже суровий піст, -- відповіла вона без вагань. – Не тільки м’яса не їсть, а й тютюну не палить, горілки не торкається або сорок днів живе на прісних коржах, помазаних оливою…
Вони переглянулися, не розуміючи.
-- Звідки взялася ця приказка? – запитав лікар. – Хто такі Рахмани?
Дівчина широко посміхнулася.
-- Це така легенда, -- сказала вона. – Хоча люди на селі в це вірять і клянуться, що вечорами на власні вуха чули дзвони…
Вони мовчки чекали на пояснення.
-- Старші люди кажуть, що тут, поряд, існує інший світ, -- промовила вона нарешті. – Схожий на наш. Коли ми дивимося в воду, то бачимо своє відображення, але решта – це невиразний образ іншого світу. Там живуть Рахмани. Це не люди, а потвори. Вони не такі вже й злі… Вони дуже побожні і коли надходить Великий Піст – голодують сорок днів, не торкаючись їжі. Коли ми викидаємо в воду шкарлупу свячених яєць, вона допливає до берегів іншого світу і тоді вони знають, що в нас Великдень. І тоді, через два тижні, святкують свій.