— Ні, сер, — відказав він.
— Ну гаразд, — сказав я, — тоді я десь так хвилини за дві покажу тобі її рідного брата, тільки чорного.
І рушив до нього — повільно-повільно, не піднімаючи рук, але в очах моїх, якби хто не полінувався до них заглянути, світило щось лихе.
— Ви ниций, хулігарний тип, сер, — каже він.
— Ще б пак! — відказую я.
Тим часом він подумав, що підпускати мене ближче вже небезпечно, і чкурнув геть так, що було просто любо дивитися. І більше я не бачив нікого з цієї пречудової банди, аж поки не сталося те, про що я збираюсь розповісти.
В ті дні одною з найперших моїх справ було полювання в лісі, де (як уже сказав мені Кейс) дичини аж роїлося. Я вже згадував про мис, що прикривав селище й мою факторію зі сходу. За той мис, у дальшу затоку, вела стежка понад берегом. Там щодня віяв дужий вітер, а що при кінці мису бар'єрний риф уривався, то на береги затоки накочувався потужний прибій. Скелястий пагорок біля самого берега розділяв долину надвоє, і під час припливу хвиля била прямо в скелю, так що там годі було пройти. Затоку обступали порослі лісом гори, зі східного боку дуже круті й густо залісені, а внизу понад морем голі й урвисті — чорні скелі, поцятковані червоним. Угорі змикались верхівки великих дерев: одні — ясно-зелені, інші — червоні, а пісок на березі був чорний, як ваші черевики. Понад затокою пурхало без ліку птахів, декотрі білі, як сніг, і серед дня там ширяла летюча лисиця, чи то вампір, із вищиреними зубами.
Довгенько я доходив тільки до цих скель, а далі не важився. Стежки далі не було й знаку, а кокосові пальми в пониззі долини були останні з цього боку. Бо все «око» острова — так тубільці називають навітряний кінець — було безлюдне. Від Фалези аж до Папа-Мамулу жодної оселі, жодної людини, жодного посадженого плодового дерева. Рифу там здебільшого не було, берег урвистий, море било прямо в скелі, й пристати човном, можна сказати, ніде.
Слід вам повісти, що відколи я почав ходити до лісу, хоча ніхто з тубільців і далі не підступав до моєї оселі, ходились люди, ладні побути разом зі мною там, де ніхто не міг їх побачити, а що я вже почав трохи белькотати по-тубільному, та й з них більшість знала бодай кілька англійських слів, то між нами потроху зав'язувались розмови, звичайно, не бозна-які змістовні, та все ж вони принаймні відгонили найтяжчу досаду, бо таки нелегко терпіти, коли з тебе роблять прокаженого.
І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.
Я спитав його, чи є яка дорога на схід.
— Колись був дорога, — відповів він. — Тепер він мертвий.
— Ніхто там не ходи? — допитувався я.
— Нема добре, — пояснив він. — Забагато чортяка зоставайся там.
— А! — сказав я. — Там багато чортяка, в той ліс?
— Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, — потвердив мій товариш. — Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.
Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.
— Твій гадай мій чортяка? — спитав я.
— Не гадай чортяка, — заспокійливо мовив він. — Гадай однаково що дурень.
— А Ама, вона чортяка? — допитувався я.
— Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, — відповів юнак.
Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.
— Агов, друже, — сказав я, — твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.
— Есі не однаково, Есі тиявіл, — відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.
Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.
Весь цей час — і всю дорогу додому — я товк собі в думках те тубільне слово: «ти-я-віл», а щоб не забути, придумав для пам'яті таку фразу: «Ти і я запрягли вола».