Через це ні до кого в усьому Гавайському королівстві не ходило так багато людей просити поради. Обачливі люди без його порад нічого не купували й не продавали, не одружувались і не планували свого життя, не порадившися з ним; і сам король аж двічі викликав його на Кону шукати скарбів Камегамега[39]. І нікого не боялися так, як його, бо з його ворогів декотрі зниділи у хворобах через його заклинання, а декотрі звітрились невідомо куди, так що й сліду не лишилось, і люди марно шукали бодай кісточки з них. Подейкували, що він володіє мистецтвом або хистом давніх героїв, Його бачили вночі в горах, як він переступає з бескида на бескид, і в лісі, як він там ходить, а голова й плечі видніють аж над деревами.
І на вигляд цей Каламаке був незвичайний. Він був чистокровний нащадок найкращих родів Молокаї й Мауї, а проте біліший на виду за будь-якого чужинця; волосся його мало колір сухої трави, а очі були червоні й майже сліпі, так Що на островах аж приказка з'явилася: «Сліпий, як той Каламаке, що може бачити крізь завтрашній день».
Про всі ці подвиги свого тестя Кеола знав дещо з чуток, ще про дещо здогадувався, а решта була йому невідома. Але йому не давала спокою одна річ. Каламаке не ощадив ні на чому — ні на їжі, ні на трунках, ні на одежі — і за все платив новенькими блискучими доларами. «Блищить, як Каламаків долар», — це була ще одна приказка на Вісьмох островах[40]. А проте він ніколи нічого не продавав, не вирощував, не позичав — хіба часом діставав плату за своє чаклування, — і годі було збагнути, звідки в нього стільки срібних монет.
І от якось склалося так, що Кеолина дружина подалася в гості до Каунакакаї, на завітряний бік острова, а чоловіки вирядились у море по рибу. Але Кеола був ледацюга, тож він лежав на веранді й дивився, як прибій накочується на берег, а над скелею кружляють птахи. А в голові стриміла невідчепна думка: думка про блискучі долари. Лягаючи спати, він дивувався з того, що їх так багато, а прокидаючись уранці — з того, що вони такі блискучі, але з думки вони йому не йшли ніколи. Але чомусь якраз того дня він у душі певен був, що дізнається щось. Бо він неначе постеріг, де Каламаке тримає свій скарб, — то була конторка з замками коло стіни у вітальні, під літографованим портретом Камегамега П'ятого та фотографією королеви Вікторії в короні; і ось не далі як напередодні ввечері він знайшов нагоду зазирнути туди й побачив, що торба лежить там порожня. А сьогодні якраз мав прийти пароплав: Кеола вже бачив його дим за Калаупапою, тож він скоро прибуде з запасами краму на цілий місяць, консервованою лососиною й джином та всілякими рідкісними розкошами для Каламаке.
«Отож якщо він сьогодні матиме чим платити за куплене, — міркував собі Кеола, — я напевне знатиму, що він чаклун, а ті долари — з чортової кишені».
І саме при цій думці ззаду підійшов до нього тесть із виразом досади на обличчі.
— То пароплав? — спитав він.
— Так, — відповів Кеола. — Йому лишається зайти до Пелекуну, а потім він буде в нас.
— Тоді нічого не вдієш, — сказав Каламаке, — доведеться поділитись із тобою таємницею, Кеоло, бо я не маю для цього когось кращого. Ходімо в дім.
Отож вони разом увійшли до вітальні, дуже гарно прибраної кімнати, обклеєної шпалерами й завішаної літографіями; там було крісло-гойдалка, стіл і софа європейського взірця. Крім того — полиця з книжками, родинна Біблія посеред столу й конторка з замками коло стіни, так що будь-хто міг бачити, що це дім людини заможної.
Каламаке загадав Кеолі позачиняти віконниці, а сам позамикав усі двері й підняв стільницю конторки. Витяг звідти два разки намиста зі скойок та різних амулетів, жмут якогось сухого зілля, сухого листя з дерев і зелену галузку пальми.
— Те, що я збираюсь робити, — сказав він, — дивніше за будь-яке диво. В давнину були мудрі люди; вони творили дива і ще багато чого, але то було вночі, в темряві, під належними зорями й на відлюдді. А я хочу те саме зробити отут у своєму домі, під ясним оком дня.
По цих словах він поклав Біблію під подушку на софі, так, що всю книжку закрило, видобув теж із конторки мату напрочуд тонкого ткання й наклав купу зілля та листя на пісок у бляшаній жарівні. А потім вони з Кеолою понадівали намисто й поставали на протилежних ріжках мати.
— Надходить час, — сказав чаклун. — Не лякайся.
Тоді підпалив зілля та листя й щось замурмотів, помахуючи пальмовою гілкою. Спочатку в кімнаті, при зачинених віконницях, було тьмяно; та зілля яскраво розгорілось, аж омахи полум'я діставали до Кеоли, і освітило вітальню; потім піднявся дим, аж у Кеоли в голові запаморочилось, і у вухах забриніло мурмотіння Каламаке. І враз мата, на ріжках якої вони стояли, сіпнулась чи шарпнулася — швидше за блискавку, Ту ж мить кімната зникла, і весь дім теж, а з Кеоли неначе геть вибило дух. На очі, на голову накотилися величезні хвилі світла, і він побачив, що його перенесло на плаский берег моря, під палюче сонце. У вухах ревів прибій, а вони з чаклуном стояли на тій самій маті, понімілі, захекані, вчепившись один в одного, і протирали рукою очі.