Як швидко можна переконати одне одного перестати бачити в людині людину. А коли є достатньо багато тих, хто мовчать, навіть жменьку голосів можна сприйняти як загальний крик.
Майя робить усе, що потрібно, усе, про що її просять. Відповідає на всі запитання в поліції, здає всі аналізи в лікарні, долає кількагодинний шлях до психотерапевта і назад, щоб знову і знову згадувати те, про що хочеться забути. Відчувати те, що хотіла би витіснити, плакати, коли хотіла би кричати, говорити, коли хотіла би померти. Телефонує Ана, але Майя вимкнула телефон. Він заповнений анонімними повідомленнями. Люди настільки швидко вирішили, щб є правдою, аж купили собі нові сім-карти лишень задля того, щоб написати їй, хто вона така, але самі не бажають назвати своїх імен.
Майя приходить додому, куртка сповзає з неї на підлогу, ніби її тіло стоншується. Вона стає все меншою, внутрішні органи ніби зникають. Легені, нирки, печінка, серце. Врешті залишається лише отрута.
Лео саме сидить за комп’ютером, коли чує, як Майя підходить до дверей його кімнати. Вона не заходила до нього відтоді, як вони були малими.
— Що робиш? — ледь чутно питає Майя.
— Бавлюся в гру, — відповідає Лео.
Він відключив інтернет. Телефон закинув аж на саме дно рюкзака. Старша сестра стоїть за кілька метрів від нього, міцно обхопивши себе руками, і дивиться на стіни, де ще вчора висіли хокейні светри й постери.
— Можна з тобою? — шепоче вона.
Він приносить з кухні стілець. Вони грають, нічого не кажучи. Цілу ніч.
Міра в офісі. Сидить на нескінченних зустрічах із іншими юристами. Б’ється. У цей час Петер залишається вдома, прибирає будинок — кожен квадратний сантиметр, — протирає мийку, аж поки не пече в руках, пере всю постільну білизну і рушники, ретельно відмиває кожну склянку.
Утративши Ісака, вони переживали миті, коли бажали мати ворога, когось винного в тому, що сталося, аби лишень могти покарати когось. Одні радили їм поговорити про це з Богом, але батькам складно вести з Ним нормальну розмову, важко вірити у вищу силу, коли торкаєшся пучками пальців дат на надгробку. Математика в цьому не винна, рівняння для підрахунку часу життя просте: береш чотиризначне число на камені справа, віднімаєш від нього число зліва, множиш результат на 365, додаєш по одному дню на кожен високосний рік. Але скільки не пробуєш, нічого не сходиться. Ти рахуєш, перераховуєш, знову і знову, але ніколи не отримуєш правильний результат, скільки б не додавав — не вистачає. Занадто мало днів, щоб їх вистачило на ціле життя.
Міра з Петером ненавиділи, коли їм говорили про «хворобу», бо хвороба — це щось невловне. Вони хотіли бачити чиєсь обличчя, якогось злочинця, якого можна було би втопити вагою всієї провини, бо в іншому разі їх самих затягне на дно. Вони поводилися егоїстично і визнавали це, але не маючи нікого, щоб покарати, могли тільки волати до неба, і тоді їхня лють ставала такою непосильною, що жодна людина не змогла б цього витримати.
Вони хотіли мати ворога. Тепер він є. І вони не знають, що робити: сидіти біля своєї доньки чи переслідувати того, хто її скривдив, допомагати доньці жити чи зробити все, щоб він помер. Якщо це не одне й те саме. Ненавидіти набагато легше, ніж любити.
Рани батьків не загоюються. Рани дітей також.
Усі діти в усіх містах в усіх країнах під час дорослішання ведуть гру на межі з небезпекою для життя. В усіх компаніях знайдеться той, хто піде надто далеко, першим зістрибне з найвищої скелі, останнім перебіжить через колію, коли наближається потяг. І це буде не той, хто найбільш сміливий, а той, хто найменше боїться. Можливо, той, хто відчуває, що йому нічого втрачати, на відміну від інших.
Беньї завжди шукав найгостріших фізичних відчуттів, тому що вони витісняли інші почуття. Адреналін, смак крові, біль, що стугонів у всьому тілі, викликали приємний шум в голові: він любив сам наганяти на себе страх, бо коли тобі страшно, зникають усі інші думки. Він ніколи не різав собі вени, але розумів тих, хто це робить. Іноді він так сильно бажав собі болю і зосередженості на ньому, що вирушав потягом до іншого міста, їхав туди годинами, чекав темряви і знаходив найприбацаніших покидьків, з якими можна було побитися, і заривався з ними, аж поки ті не мали вибору і не на жарт товкли його. А все тому, що так буває — коли по-справжньому страшенно болить тіло, біль душі відчуваєш не так сильно.