Це бачать усі й не бачить ніхто. У їдальні страшний галас і непорушна тиша водночас. Їхній глумливий сміх відлунює Майї у вухах, ніби глухе виття. Вона сидить нерухомо, брова і чоло пульсують від болю, повільно витирається кількома маленькими серветками, які були в неї на таці, але вони швидко закінчуються. Майя не наважується озирнутися і взяти ще, але раптом хтось кладе біля неї високу купку серветок. Чиясь рука, вже майже така велика, як її власна, витирає стіл. Майя підводить погляд і благально хитає головою.
— Тобі буде тільки гірше, якщо ти тут сядеш… — пошепки попереджає вона.
— Я знаю, — каже Лео.
Майїн молодший брат сідає поруч і починає їсти. У морі спрямованих на них поглядів він має вигляд недосяжного.
— Чому ти це робиш? — запитує його старша сестра.
Лео дивиться на неї очима їхньої мами.
— Тому що ми з тобою не такі, як вони. Ми не ведмеді з Бйорнстада.
37
Майже всі дискусії про те, як поводяться люди одне з одним, рано чи пізно закінчуються аргументом про «людську природу». Вчителям біології завжди непросто це пояснити: з одного боку, наш вид вижив завдяки тому, що ми трималися разом і співпрацювали, а з іншого — ми розвивалися, бо найсильніші індивіди завжди процвітали коштом слабших. Урешті ми щоразу починаємо суперечку про встановлення меж. Наскільки ми можемо бути егоїстами? Наскільки зобов’язані турбуватися про ближніх.
Хтось неодмінно буде посилатися на поняття «людяності» й «гуманізму». Але це тільки слова. Будь-хто може відповісти: «Уяви собі корабель, що тоне», такий-от приклад. «Уяви собі будинок, охоплений пожежею». Важко перемогти в суперечці з аргументами такого штибу. Доводячи до межі відчуття власної моралі — кого ти врятуєш, якщо можна врятувати тільки когось одного? Кого спершу витягнеш із крижаної води, якщо в рятувальній шлюпці обмежена кількість місць?
Свою сім’ю. Завжди починаєш порятунок зі своєї сім’ї. Так вона себе переконує. Їй холодно, вона підкрутила всі батареї, закуталась, як капустина, в одяг, але однаково тремтить. Ходила з однієї кімнати в іншу. Прибрала в Кевіна, позбулася всіх простирадел і наволочок, викинула всі светри і джинси з кошика для брудної білизни до контейнерів збору одягу далеко від їхнього дому. Пропилососила всі можливі ґудзики від блузок, спустила в унітаз усі можливі залишки марихуани.
Тому що вона його мама. З цього треба починати.
Коли прийшла поліція, вона зустріла їх у дверях, випрямивши спину Адвокати завважували, що вони можуть заперечувати, тягнути час, ускладнювати, що обшук будинку й технічну експертизу однаково можна оскаржувати, якщо в поліцію було заявлено аж через тиждень після начебто злочину. Але мама наполягала, щоб у дім впустили чоловіків у формі. Повторювала раз у раз, що її сім’я нічого не приховує, при цьому сама не переставала думати, кого вона намагалася переконати — інших чи саму себе. Вона постійно мерзла. Але ж вона його мама. З чого починати, як не з цього?
Тато сидить на кухні, там зараз їхній командний центр, телефон не затихає, розмова за розмовою, чоловіків у будинку стає все більше. Вони все розуміють, співчувають, сердяться, їх поранили. Атакували. Вони готові до війни, і не тому, що самі її вибрали, а через те, що сприймають усе так, ніби їм не залишили вибору. Голосніше за всіх говорить татів друг дитинства, Маріо Лют:
— Знаєте що? Сім’я цієї дівчинки могла би прийти й поговорити з нами. Вони могли вирішити все тихо, без галасу. Але ж ні, вони чекали цілий тиждень, до тієї миті, коли знали, що зроблять нам усім НАЙГІРШЕ, і пішли в поліцію зі своїми вигадками САМЕ перед фіналом! Якщо це правда, чому вони не пішли в поліцію відразу? Нащо чекати тиждень? Нащо? Сказати вам? Бо дехто в цьому місті не може приборкати свою заздрість!
Він міг би сказати, як зветься «сім’я тієї дівчинки». Андерссони. Але тоді це не мало б такого ефекту. Далі вже й не потрібно щось говорити, теорія сама починає поширюватися:
— От так буває, коли спортивний директор зависокої про себе думки, чи як? Ми дали йому занадто багато повноважень, він думає собі, ніби володіє клубом. А тепер не може змиритися з тим, що втрачає владу — хіба не так? І що Кевін перевершив його досягнення, коли той був його віку, і що правління разом зі спонсорами зігнули його і поставили вимогу, щоб Давід став тренером основної команди замість Суне. Хіба не так? Тому спортивний директор мусив задіяти власну сім’ю…