— Ця дівчина вибрала Кевіна. Але повір мені, скоро настане той час, коли вона пошкодує, що не вибрала тебе. Коли ти гратимеш в основній команді, коли станеш професіоналом, тоді дівки будуть обвиватися навколо тебе. І ти зрозумієш, що не всім з них можна довіряти. Вони як вірус.
Амат мовчить, відчуваючи вагу чоловікової руки на своєму плечі.
— Амате, нічого не хочеш мені сказати?
Хлопець хитає головою. Спітнілі пальці залишають плями на візитівці. Кевінів тато дістає гаманець і простягає йому п’ять тисяч.
— Я чув, що тобі можуть знадобитися нові ковзани. На майбутнє — якщо щось буде потрібно, просто зателефонуй. Треба пильнувати один одного — і в нашому місті, і в клубі.
Амат бере гроші, згинає їх навколо картки, відкриває двері й виходить. Чоловік опускає віконне скло й гукає:
— Я знаю, що тренування сьогодні необов’язкове, але було б добре, якби ти прийшов. Команді треба триматися разом, еге ж? У цьому світі самотужки нічого не зробиш, Амате!
Хлопець обіцяє прийти. Чоловік сміється, а потім вдає з себе злого, нахмурює чоло, піднімає плечі й гарчить:
— Ми ведмеді, з Бйорнстада ведмеді!
Дорогий автомобіль розвертається і зникає. На іншому кінці стоянки видно інший, значно дешевший автомобіль — старий «сааб» з піднятим капотом. Його власник, молодий чоловік у чорній куртці й татуюванням ведмедя на шиї, нахилився й колупається у двигуні.
Він наче й не помічає ні дорогої машини, ні хлопця, який самотньо стоїть перед багатоквартирними будинками. Коли Кевінів тато зникає, Амат щось викидає на сніг. Довго стоїть, дивлячись собі під ноги, ніби до останнього думає, чи не підняти те, що викинув. Нарешті витирає обличчя тильним боком долоні й зникає в одному з під'їздів.
Молодий чоловік трохи чекає, а тоді лишає «сааб» і підходить туди, де стояв хлопчик. Підбирає з землі п’ять купюр по тисячі крон. Гроші пожмакані від того, що їх сильно стискав спітнілий кулак.
Чоловік запихає гроші в кишеню чорної куртки.
Амат зачиняє за собою двері до квартири. Дивиться на візитівку. Ховає її у своїй кімнаті, бере ковзани. Вони йому вже замалі й такі зношені, аж облізла фарба. Він знає, яку модель міг би купити за п’ять тисяч крон. Усі діти в Улоговині знають вартість того, чого не можуть собі дозволити. Амат збирає сумку і виходить, збігає сходами, відчиняє двері під’їзду.
Грошей уже нема. Він ніколи не зможе сказати, що відчув у цю мить: розчарування чи полегшення.
Петер стоїть на тихій вулиці. Звідси видно дах льодової арени. Що таке дім? Це місце, яке тобі належить. Чи може бути домом місце, де тобі вже не раді? Петер цього не знає. Сьогодні ввечері вони з Мірою говоритимуть, вона скаже: «Я будь-де зможу знайти роботу», і Петер кивне. Хоча йому не вдасться будь-де знайти роботу. Вони стануть обговорювати переїзд, він серйозно вирішить, що спробує жити без хокею.
Він не помічає, що коли рушає з місця, повз нього проїжджає старий «сааб».
Міра виходить викинути сміття. Це завдання доньки, в них була така домовленість, коли Майї купили гітару, але зараз не до того. Тепер навіть літо не допоможе їй подолати страх перед темрявою.
З вікна сусідів пахне свіжозвареною кавою. Господи, як Міру дратувала ця кава, коли вони тільки переїхали у Бйорнстад. «Кава, кава, кава — тут люди нічим більше не займаються, лише п’ють каву?» — пирхала вона до Петера, а той лишень знизував плечима. «Так вони показують, що хочуть заприятелювати з тобою, — пояснював він. — Непросто сказати „можна я буду твоїм другом??“, але значно легше запросити випити кави. У цьому місті люди… ну… не знаю, як пояснити… У цьому місті вірять у складні запитання і прості відповіді…»
Міра звикла до цього. І до того, що в цьому місці серед лісу висловлювали запрошенням щось випити. Коли вони хочуть сказати «дякую», або «пробач», або «я на твоєму боці», то питають: «Хочеш кави?». Або: «Поставити тобі пиво?». Або: «Дві чарки, дякую, я пригощаю».
Міра викидає сміття в контейнер. У сусідів горить світло. Ніхто не відчиняє двері.
Давід виводить команду з роздягальні, а тоді і з льодової арени — сьогодні вони будуть тренуватися в лісі. Він дає команду починати відтискання — ніхто не старається більше за Бубу. Цей хлопець, можливо, в наступному сезоні навіть не буде грати: він задорослий для команди юніорів, а для дорослої команди його рівня недостатньо, але сьогодні він тут із власної волі, крекче і стікає потом. Давід дає команду бігати, Філіп щоразу фінішує першим. Наступний сезон стане для нього найуспішнішим, усі побачать, на що він здатний. Тоді скажуть, що «він вистрілив за одну ніч». Звісно, але цьому він віддав увесь свій час, відколи йому виповнилося п’ять років, вони віддали все, що могли, — він і його мама. Господи, «за одну ніч». На це пішло все життя.