— Не кажи так. І не думай такого. Ніколи. І що ці паскуди подарують мені? Довбану еспресо-кавоварку? Хай запхають її собі в задницю!
Майя хихоче — як тоді, коли мама розказує непристойності, а тато ніяковіє.
— Ти ж навіть не любиш еспресо. Ще минулого року казав «експресо»…
Петер притуляється чолом до її чола.
— Ми з тобою знаємо правду. Наша сім’я, ти і всі добрі, розсудливі люди знають правду. І ми доб’ємося справедливості, на це є спосіб, обіцяю тобі. Я хочу… я просто хочу… ти не мусиш…
— Усе нормально, тату. Усе нормально.
— Ні, неправда! Ненормально! Ніколи, ніколи не думай, що це нормально — те, що він зробив… я не хочу… я боюся, Майє, я дуже боюся, що ти подумаєш, нібито я не хочу вбити його… що не прагну його смерті кожної хвилини кожного дня… насправді я хочу цього…
Татові сльози котяться по щоках його доньки.
— Тату, я теж боюся. Усього. Темряви і… всього.
— Що мені зробити?
— Люби мене.
— Завжди, Огризочку.
Вона киває.
— Тоді можна попросити ще дещо?
— Усе, що хочеш.
— Давай увечері підемо в гараж і пограємо щось з «Нірвани»?
— О ні, тільки не це.
— Як тобі може не подобатися «Нірвана»?
— Я був застарий, коли до них прийшла популярність.
— Як можна бути застарим для «НІРВАНИ»? Скільки ж тобі ТОДІ років?
Вони заходяться сміхом. У цьому така сила — коли навіть у такий час вдається розсмішити одне одного.
Міра сидить на кухні і чує, як у гаражі грають її чоловік з донькою. Майя грає значно краще, Петер весь час збивається з ритму, вона підлаштовується під нього, щоб тато не почувався по-дурному. Мірі хочеться випити і закурити сигарету. Але вона не встигає навіть роззирнутися, як хтось кладе на стіл перед нею велику колоду карт. Не простих, а тих, іще дитячих, якими вони грали в кемпінговому фургоні, взятому напрокат, коли діти були малі. Діти давно перестали грати, тому що мама і тато ніколи не могли обійтися без сварок про правила.
— Давай зіграємо. Я, можливо, навіть дозволю тобі виграти, — каже Лео, сідаючи за стіл.
Ставить на стіл газований напій. Йому вже дванадцять, але він дозволяє мамі досить міцні обійми.
В обшарпаній кімнатці для репетицій на околиці Геда самотньо горить лампочка — вона освітлює хлопця в чорному одязі, який сидить на стільці і грає на скрипці. Він ще тримає інструмент в руках, коли чує стукіт у двері, — це Беньї, він стоїть, спершись на милиці, у руці тримає пляшку. Басист намагається вдавати з себе мовчазного і загадкового, але його усмішка не підкоряється цьому прагненню.
— Що ти тут робиш?
— Гуляю, — відповідає Беньї.
— Тільки не кажи, що це в тебе самогонка, — усміхається басист, показуючи на пляшку.
— Якщо збираєшся жити в цих краях, мусиш навчитися це пити рано чи пізно, — відповідає Беньї.
Басист припускає, що в цих краях це, мабуть, означає «вибач». Він помітив, що тут часто спілкуються за допомогою випивки.
— У мене немає планів залишатися тут жити, — зізнається він.
— Усі так кажуть. А потім просто залишаються, — каже Беньї і закульгує в кімнату.
Він не запитує про скрипку. Цим і подобається басисту. Бо Беньї не з тих, кого дивує, що людина може бути різною.
— Я пограю, а ти можеш танцювати, — пропонує басист і лагідно торкається смичком струн.
— Я не вмію танцювати, — відповідає Беньї, не розуміючи, що той жартує з його милиць.
— Танцювати нескладно. Просто стоїш, а тоді починаєш рухатися, — шепоче басист.
У Беньї м’язи грудної клітки ще тремтять від утоми. Це допомагає. Порівняно з цим тремом, здається, що в грудях спокійно.
Ана прокидається від телефонного дзвінка, намацує свою слухавку на підлозі, але дзвонять не їй, а татові. Вона чує його голос; розмовляючи, тато вдягається, бере собак і ключ від шафи зі зброєю. Звуки вже стали для неї знайомою мелодією, колисковою з дитинства. Ана чекає завершення. Як зачиняться вхідні двері. Повернеться в замку ключ. Заведеться старий іржавий пікап. Але цього не чути. Натомість — обережний стук у двері. Татів притишений голос, її ім’я, запитання з іншого боку дверей:
— Ано, ти спиш?
Вона миттю одягається, ще до того, як запитання пролунає до кінця. Відчиняє двері. У тата в руках по рушниці.
— Треба йти на пошуки, десь на північній дорозі. Я міг би закликати якогось тупака з міста, але… у мене вдома є одна з найкращих мисливиць у Бйорнстаді…
Ані хочеться обняти тата. Але вона стримується.