Хлопці лежать на підлозі в кімнаті для репетицій. Пляшка порожня. Вони по черзі горланять найдурніші застільні пісні. Голосно регочуть, годинами.
— Що такого в цьому хокеї? — допитується басист.
— Що такого в цій скрипці? — запитує замість відповіді Беньї.
— Щоб грати на ній, треба відключити мозок. Музика — це відпочинок від себе, — пояснює басист.
Відповідь звучить занадто швидко, занадто очевидно і занадто щиро, тому Беньї навіть не встигає сказати щось в’їдливе. Тому теж відповідає, як є:
— Звуки.
— Звуки?
— У цьому весь хокей. Коли заходиш на льодову арену. Ці звуки, які впізнаєш лише, якщо граєш. І… те відчуття, коли йдеш від роздягальні на майданчик, останній сантиметр перед тим, як підлога перетвориться на лід. Перше відштовхування, коли ковзаєш на кризі… у тебе з’являються крила.
Хлопці довго мовчать. Не наважуються поворухнутися, ніби лежать на скляному даху.
— Якщо я навчу тебе танцювати, навчиш мене їздити на ковзанах? — усміхається басист.
— Ти не вмієш? Бляха, що з тобою таке? — вигукує Беньї так, ніби басист щойно сказав, що не знає, як намастити маслом хліб.
— Я ніколи не розумів, який у цьому сенс. Завжди думав, що лід — це таке попередження від природи, щоб люди не лізли до води.
Беньї сміється.
— То чому ти захотів навчитися?
— Тому що ти це дуже любиш. Я б хотів зрозуміти… те, що ти любиш.
Басист торкається руки Беньї, той не забирає її, але піднімається, і чари зникають.
— Мені треба йти, — каже Беньї.
— Не йди, — просить басист.
Але Беньї іде. Виходить за двері, більше нічого не кажучи. Сніг падає разом зі слізьми, темрява огортає його, він здається без боротьби.
Коли розбивається вікно, кімнату вкриває така неймовірна кількість дрібних уламків, що не віриться, ніби це була лише одна шибка. Це чимось нагадує те, коли мала дитина перехиляє пакет молока і заливає всю кухню так, ніби рідина ніколи не закінчується, лише витікає з пакета.
Той, хто кидав камінь, підійшов близько до будинку, майже впритул, і жбурнув щосили, щоб він якнайдалі залетів у кімнату. Камінь вдаряється об шафу і падає на Майїне ліжко. За ним дощем розлітаються осколки, повільно і легко, як метелики, ніби це кристали льоду або діамантові уламки.
Петер і Майя чують все за звуками гітари й ударних. Вони вибігають з гаража до будинку, в кімнату Майї задуває холод, посередині стоїть Лео, роззявивши рота й витріщившись на камінь. На ньому червоними буквами написано «КУРВА».
Майя перша усвідомлює справжню небезпеку, а Петер лише через кілька секунд розуміє, чиє життя зараз дійсно під загрозою. Вони кидаються до вхідних дверей, але надто пізно. Двері вже відчинені. «Вольво» вже рушило.
Їх було четверо: двоє прийшли пішки, двоє — на велосипедах, і шансів у тих, що їхали, ніяких. На тротуарах сніг лежить по кісточки, тому пересуватися вони можуть лише розчищеною борозною посередині дороги. Міра так тисне на педаль газу свого «вольво», що широкий автомобіль, хитаючись і ревучи, вивалюється на дорогу за ними, їй залишається якихось двадцять метрів, але Міра навіть не відпускає ноги, щоб загальмувати. Вони ж лишень діти, їм по тринадцять-чотирнадцять років, але її погляд порожній. Один із хлопців озирається, його засліплюють фари, і він нажахано з розгону зістрибує зі свого велосипеда, влітаючи головою в огорожу. Другий встигає зробити те саме, але лише за мить до того, як бампер «вольво» щосили влітає в заднє колесо велосипеда і той перекидається через дорогу.
У хлопця порвані штани, підборіддя заливає кров, Міра зупиняє автомобіль і виходить. Дістає з багажника одну з Петерових ключок для гольфу. Затискає її обома руками й підходить до хлопця, який лежить на землі. Він плаче, кричить, але Міра не зважає, вона нічого не відчуває.
Майя в самих шкарпетках вибігає з будинку, мчить вулицею, чує, як тато вигукує її ім’я, але не озирається. Їй чути удар автомобіля об велосипед, вона бачить, як чиясь постать невагомо перевертається у повітрі, в очі їй ріже червоне світло гальмівних ліхтарів і видно обриси мами, коли та виходить з авто. Відчинено багажник, ключка для гольфу в руках… Майї ковзко бігти в промоклих шкарпетках по вкритій льодом дорозі, ноги розбиті до крові, вона кричить, аж поки з горла не вириваються лише сухі хрипи.
Міра ніколи не бачила людину такою нажаханою. Малі доньчині руки хапають ключку для гольфу ззаду і тягнуть маму на землю — коли Міра піднімає погляд, Майя міцно тримає її і кричить, але вона спершу не чує слів. Вона ще ніколи не бачила такого жаху.