Відтоді минуло десять років, і з часом вона виявила, що суттєво полегшує існування ще й класна магнітола в автомобілі. Міра додає гучності. Грає «гучніше-плейліст» Майї та Лео, і не тому, що Мірі подобається ця музика, а тому, що так вона відчуває себе ближче до дітей. Поки діти маленькі, здається, що це мине, і всередині все не стискатиметься від докорів сумління, коли щоранку їдеш з дому. Але насправді не минає — стає тільки гірше. Тому в мами у телефоні улюблена музика дітей — списки пісень, кожну з яких вони вибрали, коли, почувши мелодію на радіо, зразу кричали: «Гучніше!». Міра слухає пісні так голосно, що від басів аж вібрує обшивка дверцят, — і все тому, що тиша в лісі часом зводить її з розуму. Одразу по обіді небо нависає над деревами, і так майже цілий рік, а людині, яка виросла у великому місті, до цього важко звикнути, бо природа для неї завжди була хіба картинкою на заставці.
У Бйорнстаді всі ненавидять великі міста — це й не дивно: люди весь час розлючені, що всі природні ресурси є в лісі, але всі гроші опиняються деінде. Іноді здається, що місцевим саме тому й подобається настільки непривітний клімат — бо абихто не витримає тутешнього життя, і це нагадує їм про власну силу й витривалість. Перша приказка, яку Петер розказав Мірі: «Ведмеді серуть у лісі, інші серуть на Бйорнстад, а Бйорнстаду насрати на всіх».
До певних речей Міра вже звикла, а от дечого ніколи не зможе збагнути. Наприклад, чому в місті, де всі ловлять рибу, нема жодного суші-ресторану, або чому настільки міцні люди, що живуть у таких кліматичних умовах, де ледве витримують дикі звірі, ніколи не можуть прямо сказати те, що думають? Мовчання у Бйорнстаді завжди супроводжує сором. Міра пам’ятає, що відповів Петер на її запитання, чому місцеві так ненавидять мешканців великих міст: «Ті люди не мають сорому». Петера завжди хвилювало, що думають люди, і він просто розривався на шматки, якщо Міра купувала задороге вино, коли їх запрошували до когось на вечерю. Саме з цієї причини Петер не хотів переїжджати в одну з тих дорогих вілл на Височині, хоч із зарплатою Міри це було можливо. Вони залишалися у своєму маленькому будинку в центрі міста через банальну ввічливість, і Петер не поступався, попри Мірині приманки, що в нього буде «більше місця для вінілових платівок».
Минуло десять років, а Міра так і не навчилася жити з Бйорнстадом, вони з містом просто співіснують. Від тутешньої тиші їй хочеться купити барабан і влаштувати карнавальну ходу на вулицях. Міра підкручує звук у магнітолі. Барабанить по керму. Підспівує до всіх пісень так нестримно, що мало не з’їжджає з дороги, коли її волосся зачіпається за дзеркало заднього виду.
Чому вона переймається спортом? Та ж він її не цікавить. Вона переймається не спортом, а людиною в ньому. Тому що Міра мріє, що колись настане літо — хоча б одне, — коли її чоловік зможе подивитися в очі своєму місту, не опускаючи погляду.
Груди Суне підіймаються й опускаються під сутулими плечима, коли він рушає до льодової арени. Вперше в житті він почувається на свій вік, тіло рухається мляво, ніби хтось натягнув тренувальний костюм на пакет із медузами. Але відчинивши двері до арени, Суне відчуває, що його огортає великий спокій, — і так буває щодня. Це єдине місце у світі, де він на всьому знається. Суне намагається пригадати, що це місце дало йому, і не думати про те, що в нього збираються відібрати. Ціле життя на службі спорту — не всім дано так сказати про себе. За цей час він мав благословення пережити кілька фантастичних моментів і побачити народження двох талантів.
Цього ніколи не зрозуміють крикуни з великих міст — як це, коли в маленькому хокейному клубі виховуєш справжній талант. Це наче побачити квітуче вишневе дерево серед зимового саду. Можна чекати роками, ціле життя або й не одне. Навіть якщо тобі щастить зустріти талант хоча б один раз — це диво. Пережити таке двічі — щось неможливе. Неможливе деінде, але не тут.
Першого разу це був Петер Андерссон. З того часу минуло понад сорок років. Суне, якого щойно призначили тренером основної команди, помітив його в школі ковзанярів. Худий хлопчисько в рукавицях, що дісталися йому в спадок, із батьком-п’яницею, весь у синцях, які всі помічали, але ніхто нічого не запитував. Хокей прийняв хлопця, коли всі інші від нього відмовились. Змінив його життя неймовірною силою. Одного дня цей хлопчисько виріс і підняв майже розорений клуб до рівня одного з найкращих у країні, а тоді й сам піднявся до НХП, здолавши неможливий шлях від лісу до зірок. Після чого доля трагічно все в нього забрала.