Це Суне після похорону зателефонував Петерові й Мірі в Канаду і сказав, що Бйорнстаду потрібен спортивний директор. Що місто і клуб далі існують і їх треба врятувати. А Петеру було необхідно когось врятувати. Так сім’я Андерссонів повернулася додому.
Удруге це сталося майже десять років тому Суне і Петер відхилилися від лінії прочісування в лісі, тому що Суне розумів: вони шукають хокеїста, а не простого хлопчика, як думали всі інші. На світанку вони знайшли Кевіна на кризі озера — в нього обморозились щоки, а погляд був як у ведмежати. Петер ніс семирічного малого додому. Суне мовчки йшов поруч, глибоко втягуючи ніздрями повітря. Посеред зими знову запахло цвітом вишневого дерева.
Коли того самого року один мовчазний двадцятидворічний гравець основної команди здався у боротьбі з постійними травмами і браком таланту, це Суне спинив його на парковці. Це він побачив у ньому блискучого тренера, коли для всіх інших то був гравець-невдаха. Того хлопця звали Давід, він невпевнено стояв перед Суне і шепотів «та який з мене тренер?», але Суне дав йому свисток і сказав: «Той, хто вважає себе добрим тренером, ніколи ним не стане». Першою командою Давіда була банда семирічок, серед яких і Кевін. Давід сказав їм перемогти. Вони здобули перемогу. І вже не зупинялись.
Тепер Кевіну виповнилося сімнадцять, Давід тренує молодіжну команду, і наступного сезону обоє будуть в основній команді. Разом із Петером вони — як Свята Трійця успіху: руки на льоду, серце на лаві, мозок у кабінеті. Знахідки Суне стануть його ж таки крахом. Петер звільнить його, Давід посяде його місце, а Кевін усім доведе, що це було правильне рішення.
Старий чоловік бачив майбутнє. Тепер майбутнє залишилося позаду. Він відчиняє двері до льодової арени, і на нього навалюються усі її звуки.
Чому він переймається спортом? Тому що без нього в житті западе тиша.
Чому? Амат ніколи не чув такого запитання. Від хокею стає боляче, він вимагає нелюдських зусиль — фізичних, психічних і душевних. Ламає ноги, рве зв’язки і змушує Амата вставати з ліжка ще до світанку. Він забирає весь час, висмоктує всі сили. То — чому? Тому, що одного разу малим Амат почув, що «колишніх хокеїстів не буває», і він чудово розуміє, що це означає. Це сталося в школі ковзанярів: Амату було п’ять років, коли тренер основної команди прийшов на заняття поговорити з малими. Суне вже тоді був огрядним старим чоловіком, але він дивився в очі саме Амату, коли казав: «Хтось із вас народився з талантом, хтось ні. Комусь усе дістається задурно, інші не отримують нічого. Але пам’ятайте: щойно ви опиняєтесь на кризі, ви всі рівні. І знайте: воля завжди перемагає клас».
Дитина легко може захопитися, коли почує, що якщо сильно чогось захотіти, ти станеш найкращим, а ніхто не прагне цього більше за Амата. Для нього з мамою хокей став дорогою в суспільство. Тепер він хоче більшого — щоб хокей став дорогою у світ.
Кожна частина його тіла віддає болем, кожна клітинка благає зупинитися. Але Амат повертає, змахує з очей піт, міцніше стискає ключку, відштовхується ковзанами від льоду. Швидше й сильніше, з усіх сил. Знову. Знову. І знову.
Усе колись досягає того віку, коли вже нічого не дивує. Так стається з людьми, так стається і з хокеєм. Блискучі уми присвячували цій грі життя, усі теорії розбивались на молекули у щораз більших посібниках. Більшість днів нам здається, ніби унікальних ідей не залишилося, що все вже продумано, сказано й записано якимось тренером, який був упевненішим за інших. Але часом бувають такі дні, поодинокі можливості, коли лід іще відкриває нам те, що не описати словами. Те, що дивує. Те, що все змінює. До цього неможливо підготуватися; якщо хочеш присвятити себе спорту, просто вір, що впізнаєш цю мить, коли вона настане.
Сторож підходить до трибун, щоб закрутити нові гайки у старому поручні. Бачить Суне в прочинених дверях і дивується — той ніколи не приходить так рано.
— Ти сьогодні з першими півнями встав, — піджартовує сторож.
— Перед фіналом рвешся з усіх сил, — втомлено усміхається Суне.
Сторож сумно киває. Як відомо, таємницю про звільнення Суне знали всі. Старий чоловік піднімається до свого кабінету, і раптом зупиняється. Сторож здивовано зводить брову, Суне киває на хлопця на льоду. Примружується — очі вже не такі, як колись.
— Хто це там?
— Амат. Один із п’ятнадцятилітніх, що в дитячій команді.
— Що він тут робить так рано?
— Він приходить сюди щоранку.
Хлопець розклав на льоду для розмітки між лініями свої рукавиці, шапку і куртку. Він щосили мчить уперед і, досягнувши позначки, різко змінює напрямок, навіть не сповільнюючи швидкості, а тоді завмирає на місці. Шайба ні на мить не відривалася від ключки. Туди і назад. П’ять разів. Десять. Не зменшуючи темпу. Тоді удар. Шайба потрапляє у точнісінько те саме місце в сітці після кожного пробігу. Знову. Знову.