Суне робить глибокий вдих усім своїм кремезним тілом. Уважно дивиться на Давіда.
— Ти справді настільки ненавидиш Петера, що не зміг би бути в клубі, якщо він залишиться?
Давід гірко зітхає.
— Ненависть тут ні до чого. Я просто не можу прийняти те, що він відстоює. Ми граємо в хокей, ми мусимо вміти ставити інтереси клубу перед власними.
— І ти вважаєш, що Петер цього не вміє?
— Суне, я бачив його. Бачив на стоянці, коли поліція забрала Кевіна з автобуса. Петер приїхав і спостерігав, бо хотів побачити, як це станеться. Це була помста.
— Хіба ти не зробив би те саме, якби опинився в його ситуації?
Давід піднімає погляд, хитає головою.
— У його ситуації я б, напевно, взяв із собою зброю. Але я не про те.
— Про що ж тоді? — питає Суне.
— Про те, що хокей може існувати лише у власному світі. Поки його не вплутують у всяке лайно ззовні. Якби Петерова сім’я почекала до дня після фіналу і тоді подала заяву в поліцію, юридичні наслідки були б ТАКІ САМІ. Поліція, прокурор, суд, усе те, що відбувається зараз, вони могли 6 зробити все те саме, але на день пізніше.
— І Кевін встиг би зіграти у фіналі. І юніори, можливо, перемогли б, — додає Суне, але добре видно, що він з цим не згідний.
Давід стоїть на своєму:
— У цьому і є правосуддя, Суне, саме тому суспільство має закони. Петер міг би почекати до фіналу, бо те, що зробив Кевін, не стосується ні хокею, ні клубу, але Петер вирішив сам дати йому покарання. Він нашкодив усій команді і цілому клубу. Цілому місту.
Старий чоловік зі свистом вдихає всім своїм великим тілом. Він старий, але його очі не постаріли.
— Давіде, пам’ятаєш, того року, коли ти саме перейшов до основної команди, у нас був хлопець, який отримав три серйозні струси мозку за два сезони? Усі знали: якщо буде ще один, йому доведеться залишити хокей. Ми грали з командою, в якої на захисті був не гравець, а величезна тварюка: він про все знав, і з самого початку пішов на силовий прийом із прицілом просто на голову того хлопця.
— Пам’ятаю, — киває Давід.
— Пам’ятаєш, що ти зробив із тим захисником?
— Я його побив.
— Так. Наш хлопець отримав іще один струс мозку, той матч став для нього останнім. Але суддя навіть не оштрафував цього захисника. Тому ти побив його. Бо часом судді помиляються, часом порушення правил гри дуже розходяться з порушенням правил моралі, тому ти вирішив, що маєш право сам здійснити правосуддя на майданчику.
— Це не те саме, — відповідає Давід, вдаючи більшу впевненість, ніж є насправді.
Суне задумливо гладить цуценя, чухає собі брови.
— Як вважаєш, Кевін справді зґвалтував Майю?
Давід цілу вічність обмірковує свою відповідь. Він думав про це щосекунди відтоді, як поліція забрала Кевіна. Він намагався розглянути ситуацію під усіма кутами зору і вирішив триматися раціонального. Бути відповідальним. Тому він каже:
— Це не мені вирішувати. Це вирішить суд. Я — хокейний тренер.
Суне виглядає засмученим.
— Давіде, я поважаю тебе. Але не маю поваги до такого рішення.
— А я не можу поважати Петера, коли він робить із себе Бога — для команди, для клубу, для цілого міста, і лише тому, що справа стосується його дочки. Суне, от якби Кевіна звинуватили у зґвалтуванні іншої дівчини, якби це була не Петерова донька — думаєш, що він став би переконувати сім’ю дівчини заявити в поліцію того самого дня, коли буде фінал?
Суне схиляє голову до одвірка.
— Давіде, тоді я запитаю: якби заявили не на Кевіна. Якби це був будь-який інший хлопець. Якби це був хтось із Улоговини. Ти б розмірковував так само, як зараз?
— Не знаю, — щиро відповідає Давід.
Суне мовчить — нехай ці слова побудуть із Давідом. Урешті, це все, чого можна прагнути від людини. Визнання, що ми не знаємо всього. Суне відступає набік, звільняючи прохід у коридорі.
— Хочеш кави?
Хтось дзвонить у двері до Андерссонів. Гостю довго не відчиняють. Міра з Лео грають на кухні в карти, з гаража чутно звуки електрогітари і барабанів. Ще один дзвінок. Нарешті клямка опускається, у дверях з’являється Петер у мокрій від поту сорочці, з барабанними паличками в руках. Перед ним стоїть директор клубу.
— У мене погані новини. І добрі.
Давід і Суне за кухонним столом один навпроти одного. Давід ніколи тут не був, вони зустрічалися на льодовій арені щодня упродовж майже п’ятнадцяти років, але це вперше один опинився вдома в іншого.
— Отож, ти таки отримав основну команду, — великодушно каже Суне.
— Лише не ту, на яку сподівався, — тихо відповідає Давід.