Народ у Бйорнстаді пишається тим, що не вміє програвати. Суне знає, що сам немало доклався до цього. Це ж він утовкмачував кожному гравцеві й тренеру з першого дня, коли вони ступили на лід, що «клуб — передусім». Благо клубу завжди важливіше за приватну вигоду. І тепер його настанови використають проти нього самого. Дозволивши Кевіну грати в основній команді, він міг би зберегти свою роботу, але Суне хоче мати певність, що його рішення було правильне. Щоправда, зараз він уже й сам нічого не знає. Можливо, правління і спонсори мають рацію, можливо, він просто старий упертий дурень, який втратив хватку.
Давід лежить на підлозі на кухні. Йому тридцять два роки, його руде волосся так кучерявиться, що здається, ніби зараз злетить з голови. Малим його через це дражнили, інші діти у класі вдавали, що обпеклися об його волосся. Тоді він навчився битися. Друзів у Давіда не було, тому він міг увесь час присвячувати хокею. Його більше нічого не цікавило, тож він став найкращим.
На підлогу скрапує піт, Давід затято відтискається під кухонним столом. На столі стоїть комп’ютер, на якому він цілу ніч переглядав записи старих матчів і тренувань. Якщо тобі випадає бути тренером молодіжної команди Бйорнстада, стаєш простим як двері, але нестерпним у спільному побуті, тож Давідова дівчина, коли сердиться на нього, часто каже, що він із тих, «хто на порожньому місці здійме бучу». Можливо, це й правда: у Давіда таке обличчя, ніби він весь час іде проти вітру. Він часто чув від інших, що занадто серйозний, тому хокей йому так підходить. Ніхто в клубі не вірить, що можна настільки серйозно сприймати цю гру.
Завтрашній матч — найважливіша подія в житті не тільки юніорів, а й у Давідовому. Інший тренер із більш філософським ставленням до життя, мабуть, сказав би гравцям, що ці шістдесят хвилин на льоду будуть останніми в їхньому дитинстві — цього року більшості хлопців виповниться вісімнадцять, вони стануть дорослими чоловіками і хокеїстами основної команди. Але Давідове ставлення до життя зовсім не філософське, тому він, як завжди, скаже їм лише одне слово: «Перемога».
У нього далеко не найкращі гравці країни. Але вони найдисциплінованіші і мають найкращий тактичний вишкіл. Вони все життя грають в одній команді, і в них є Кевін.
Вони не завжди грають красиво, Давід пильнує вивірену стратегію і міцний захист, але націлений насамперед на результат. Хоча члени правління з батьками набридають, аби він «послабив хватку» в команді й дозволив грати у «веселіший хокей». Давід не розуміє, що таке «веселіший хокей»; він знає, що буває хокей невеселий — коли противник забиває більше голів. Давід ніколи не запобігав чиєїсь ласки, ніколи не віддавав місце в команді синові фінансового директора, за якого просив великий спонсор. Він безкомпромісний, він знає, що від цього друзів у нього не побільшає, але це його не тривожить. Хочеш, щоб тебе обожнювали? Це просто: завоюй перше місце на п’єдесталі. Тож Давід робить усе, щоб це сталося. Тому дивиться на свою команду не так, як інші; навіть якщо Кевін — найкращий гравець, не обов’язково він завжди має бути найважливішим.
На екрані комп’ютера на кухонному столі — попередній матч сезону, гравець із команди суперника переслідує Кевіна з наміром напасти ззаду, але наступної ж миті сам лежить на льоду. Гравець із Бйорнстада, шістнадцятий номер, стоїть над ним, уже без рукавиць і шолому. Далі починається шквал ударів.
Може, Кевін і зірка, але серцем команди є Беньямін Овіч. Тому що Беньї, як і Давід, робить усе, чого він нього вимагають. Тренер змалку постійно повторював йому одне: «Беньї, забий на те, що кажуть люди. Вони полюблять нас, коли ми станемо переможцями».
Йому сімнадцять, мама будить його зранку, гукаючи на ім’я. Лише вона кличе його «Беньяміном». Усі інші кажуть «Беньї». У найменшій кімнаті останнього будинку блокової забудови на околиці Бйорнстада — аж за Улоговиною — Беньї лежить у ліжку, аж поки мама не заходить утретє або вчетверте. Він встає лише тоді, коли в маминих умовляннях починають звучати слова рідною мовою — бо це вже серйозно. Його мама і три старші сестри переходять на рідну мову, якщо потрібно висловити велику злість або безмежну любов. У цій країні мова просто не має достатньої гнучкості для того, щоб описати, якою ні на що не здатною частиною найлінивішої у світі ослячої дупи може бути Беньї, або наскільки глибока їхня любов до нього — як десятки тисяч криниць, повних золота. Мама вміла поєднати дві характеристики в одному реченні. У цьому сенсі їхня мова неперевершена.
Мама пильнує, поки Беньї не від’їде на велосипеді. Вона не любить витягувати його з ліжка ще до сходу сонця, але розуміє: якщо поїде на роботу, не випровадивши сина, він узагалі нікуди не вийде. Вона — самотня мати, має ще трьох доньок, але саме цей сімнадцятирічний хлопчик хвилює її більше за все на світі. Він не переймається своїм майбутнім і занадто тривожиться минулим, а через таке кожна матір стане журитися. Її малий Беньямін, у нього так легко закохуються всі дівчата у Бйорнстаді. Хлопець із найкрасивішим обличчям, найсумнішими очима і найнестримнішим серцем — подібних до нього нема. Мама прекрасно це знає: вона сама вийшла заміж за чоловіка, який був таким, а від цього бувають тільки проблеми.