Суне востаннє дивиться на дах льодової арени. На прапори і хокейні светри, які висять там як пам’ять про чоловіків, яких скоро не буде кому згадувати. Поруч бовтається пошарпаний транспарант зі словами, які колись були девізом клубу: «Культура, рівноправність, солідарність». Суне був одним із тих, хто повісив це, але тепер він уже не знає, в чому значення цих слів. Часом йому здається, що він цього не знав і на початку.
«Культура» — дивне слово у спорті, усі його використовують, але ніхто не може пояснити значення. Усі клуби лиш торочать про те, як вони творять культуру, але в кінцевому результаті їх турбує лише культура переможця. Звичайно, Суне знає, що так буває всюди у світі, але в маленькому місті, мабуть, це більше помітно. Ми завжди любимо переможців, хоча часто вони непрості люди і не надаються до любові. Практично завжди вони одержимі, самозакохані й позбавлені співчуття. Але це нічого. Ми їм прощаємо. Ми любимо їх, коли вони перемагають.
Старий чоловік встає з хрустом у спині й важким серцем і йде до свого кабінету. Зачиняє двері. Його речі вже поскладані в маленьку коробку, яку він запхав під стіл. Суне не стане влаштовувати сцену, коли його звільнять, не буде спілкуватися з журналістами — він просто зникне. Він так вихований, і так виховував інших. Клуб — понад усе. Клуб завжди понад усе.
Ніхто не розуміє, як ці двоє стали найкращими друзями, але всі вже давно полишили спроби розлучити їх. Беньї дзвонить у двері вілли, яка більша за половину кварталу, де він живе.
Йому відчиняє Кевінова мама, ввічливо, але схвильовано всміхається, тримаючи телефон біля вуха, Кевіновий тато намотує кола вглибині будинку й веде гучну дискусію по своєму телефону. На стіні в передпокої висять сімейні фотографії — лише на них Беньї бачив усіх трьох членів сім’ї Ердаль разом. У житті завжди хтось із них на кухні, інший — в офісі, а третій — у саду. Бах-бах-бах-бах-бах. Зачиняються двері, чути перепрошування в телефонній розмові: «Так, вибачте, це мій син. Хокеїст, саме так».
У цьому будинку ніхто не підвищує голосу, але і не стишує, уся комунікація позбавлена почуттів, вони ампутовані. Кевін одночасно найрозпещеніший і найобділеніший підліток серед усіх знайомих Беньї: холодильник у Кевіна повний контейнерів зі стравами, приготованих відповідно до затвердженого клубом плану харчування; їх раз на три дні готує і доставляє їм кейтерингова компанія. Кухня у віллі коштує втричі більше за весь будинок матері Беньї, але ніхто там не готує. У кімнаті Кевіна є все, про що може мріяти сімнадцятирічний хлопець, включно з тим фактом, що в кімнату не заходив ніхто, крім прибиральниці, відколи Кевіну виповнилося три роки. Ніхто у Бйорнстаді не витрачав більше грошей на синове заняття спортом, ніхто не виділяв для клубу більші суми, ніж підприємство його батька, але все одно Беньї нечасто бачив Кевінових батьків на трибуні — якщо порахувати, то вистачило би пальців однієї руки, причому два пальці мали б бути відірвані токарним верстатом. Одного разу Беньї запитав про це у Кевіна. Той відповів: «Мої батьки не цікавляться хокеєм». Беньї уточнив, чим же вони тоді цікавляться. Кевін сказав: «Успіхом». Тоді їм було по десять років.
Коли Кевін склав іспит з історії з найкращим результатом у класі і вдома розказав, що набрав сорок дев’ять балів з п’ятдесяти, його батько лише беземоційно запитав: «То де в тебе була помилка?». У сім’ї Ердаль досконалість була не метою, а нормою.
Їхній дім білий і з такими рівними кутами, наче у рекламі ватерпаса. Коли ніхто не бачить, Беньї безшумно пересуває взуттєву полицю на сантиметр убік, ледь перекошує дві фотографії на стіні, а проходячи по килиму у вітальні, рвучко проводить великим пальцем ноги і куйовдить ворс. Дійшовши до дверей на терасу, у віддзеркаленні він бачить Кевінову маму — вона пересувається будинком і механічно все поправляє, ні на йоту не відволікаючись від телефонної розмови.
Беньї виходить у сад, бере собі стілець, сідає біля Кевіна, заплющує очі й слухає, як бахкає шайба. Кевін робить перерву, комірець його светра потемнів від поту.
— Хвилюєшся?
Беньї не розплющує очей.
— Кев, ти пам’ятаєш, як уперше пішов зі мною до лісу? Ти ще ніколи не був на полюванні, рушницю тримав так, ніби боявся, що вона тебе вкусить.
Кевін так глибоко зітхає, що половина повітря, цілком імовірно, виривається крізь інші отвори тіла.
— Ти можеш хоч якусь фігню в житті сприймати серйозно, придурок?
Беньї розпливається у широкій усмішці, відкриваючи ряд зубів, які ледь помітно відрізняються кольором. Якщо послати його на інший край майданчика, він повернеться з шайбою, навіть якщо це вартуватиме зуба — його власного або чужого.