Щоб знайти відповідь, треба прогулятися кілька сотень метрів униз до озера. Воно не вражає своїми розмірами, але це озеро — льодова арена. Її будували чотири покоління робітників із фабрики: ці чоловіки, працюючи шість днів на тиждень, потребували чогось, на що варто було чекати в день сьомий. Усю любов, яку місто було спроможне відігріти й передати у спадок, воно вкладало в гру: лід і бортики, червоні й сині лінії, ключки, і шайба, і кожна унція волі та сили молодих тіл, що на повній швидкості спрямована в погоні за нею. Трибуни вщерть заповнені на кожних вихідних, рік за роком, хоча спортивні досягнення занепали — разом із економікою міста. Можливо, саме тому всі сподіваються, що з покращенням становища клубу все інше також налагодиться.
І саме тому таким містам, як Бйорнстад, завжди доводиться покладати надії на молодь — бо лише молоді не пам’ятають, що раніше життя тут було кращим. Може, це й на щастя. Юнацьку команду тренували за тими самими принципами, за якими старше покоління створювало поселення: працюй з усіх сил, терпи стусани, не скигли, стули рота і покажи цим чортякам з великих міст, звідки ми родом.
У самому місті й довкруг небагато цікавого для оглядин. Проте всі, хто побував тут, знають, що Бйорнстад — місто хокею.
Бах.
Амат скоро святкуватиме шістнадцятиріччя. У нього зовсім крихітна кімната: якби він мешкав у більшій квартирі в багатшому районі великого міста, таку кімнату вважали б замалою навіть для гардеробної. Стіни всуціль вкриті постерами з гравцями HXЛ,[1] винятків лише два. Перший — фотокартка, на якій Аматові сім, він найменший з усіх хлопців у команді, стоїть у великих рукавицях і шоломі, що сповзає на чоло. Другий — білий аркуш, на якому мама написала йому уривки молитви. Коли Амат народився, вона лежала, приклавши його до грудей, на вузькому ліжку в маленькій лікарні на іншому боці земної кулі, і в цілому світі не було нікого, крім них. Медсестра прошепотіла цю молитву мамі на вухо; кажуть, Мати Тереза написала її на стіні над своїм ліжком, і медсестра сподівалася, що ця молитва дасть самотній жінці силу й надію. Ось уже шістнадцять років цей клаптик паперу висить на стіні в кімнаті її сина, слова трохи переплуталися, але мама записала їх так, як запам’ятала:
Якщо ти чесний, люди можуть обдурити тебе. Однаково будь чесним.
Якщо ти людяний, люди можуть обмовити тебе. Однаково будь людяним.
Добро, яке ти зробив сьогодні, можуть забути завтра. І все ж твори добро.
Щоночі Амат ставить свої ковзани біля ліжка. «Ото намучилася твоя мати, коли народжувала тебе — а ти був уже в тих штуках», — часто піджартовує старий сторож на ковзанці. Він пропонував хлопцеві залишати ковзани у шафці в клубі, але той любить носитися з ними. Амат хоче, щоб вони були біля нього.
Він завжди був найнижчим у всіх командах, ніколи не мав таких м’язів, як інші гравці, ніколи не бив з такою силою, як вони. Зате ніхто в цьому місті не міг його наздогнати. Жоден гравець не вмів рухатися з такою швидкістю. Амат не знає, як це пояснити, але на думку йому спадає такий приклад: одні люди, коли дивляться на скрипку, бачать лише дощечки й кілочки, а інші бачать музику. Він завжди відчував ковзани невіддільними від свого тіла і коли запихав ноги у звичайні черевики, то почувався ніби моряк, який ступив на сушу.
Останні рядки, написані мамою на аркуші, що тепер висів на стіні, звучали так:
Те, що ти будував, може бути зруйноване. Однаково будуй. Зрештою, усе це справа твоя і Бога, і ніколи — не чиясь інша.
Одразу під ними завзятим почерком школярика було виведено червоним фломастером:
ВОНИ КАЖУТ ЩО Я Є ЗА МАЛИМ ДЛЯ ГРИ. ОДНА КОВО СТАНУ № 1 ВИЛИКИМ ГРАВЦЕМ!
Бах.
Колись основна хокейна команда Бйорнстада була другою у вищій лізі країни — це було понад два десятиліття і три дивізіони тому, — але завтра Бйорнстад знову зійдеться у двобої з найкращими. То хіба справді такий важливий матч юнацької команди? Чи буде якесь місто перейматися кількома підлітками в якомусь півфіналі молодіжної ліги? Звісно, не надто. Але тільки не в межах цієї географічної плями.
За пару сотень метрів південніше від дороговказів починається район, який називається просто — Височина. Це невеликий кластер ексклюзивних будинків з панорамою на озеро. Тут по сусідству мешкають власники супермаркетів, керівники фабрики або ті, хто їздить на кращу роботу у великі міста, де під час корпоративів їхні колеги дивуються, вирячивши очі: «Бйорнстад? Хіба можна жити в такій глухомані?». У відповідь мешканці бурмочуть щось про полювання, риболовлю і близькість до природи, але насправді часто замислюються, чи справді це місце придатне для життя. Чи довго вони протримаються. І чи залишилося тут щось, окрім ціни на нерухомість, яка, схоже, падає синхронно з температурою.