Петер розвертає автомобіль на стоянці, виїздить на дорогу, тарабанить пальцями по керму. Коли діти йдуть, його увага знову зосереджується на пульсі. Це просто матч команди юніорів. Просто матч. Просто. Він повторює собі цю мантру, але хвилювання пожирає його. Здається, ніби легені втягують кисень через очниці. Хокей — простий спорт: якщо воля до перемоги сильніша за страх програти, ти маєш шанс. Боягуз ніколи не виграє.
Петер сподівається, що юніори ще занадто молоді, щоб боятися, надто наївні, щоб розуміти, які великі ставки. Хокейна публіка не знає нюансів, для неї є або небо, або пекло. З трибуни їм видно генія або нездару, чогось середнього нема, офсайд ніколи не піддається сумніву, кожне зіткнення завжди або абсолютно чисте, або заслуговує на довічне виключення з гри. Коли Петер у двадцятирічному віці був капітаном команди і повернувся додому в Бйорнстад, майже вигравши фінал вищої ліги країни, його зустрів татів голос з кухні: «Майже? Дідько, не можна майже залізти в човен. Ти або в човні, або у воді. А коли всі інші пацани вже за бортом, нікого не гребе, що ти звалився у воду останнім».
Коли Петер підписав контракт з НХЛ і збирався до Канади, тато сказав йому, щоб «не думав, ніби він якесь цабе». Можливо, старий хотів висловитися м’якше, хотів пояснити, що покірність і наполеглива праця приведуть хлопця до ще вищих вершин. Можливо, від алкоголю його слова прозвучали гостріше. Можливо, Петер не хотів так сильно грюкнути дверима. Тепер це не має значення. Молодий хлопець мовчки покинув Бйорнстад, а коли повернувся додому, для слів було вже запізно. Надгробку не подивишся в очі і не попросиш у нього пробачення.
Петер пам’ятає, як самотньо блукав вуличками, на яких виріс, і розумів, що люди, яких він знав усе життя, дивляться на нього по-іншому. Пам’ятає, як вони раптом обривали розмову, коли він заходив, і на перших порах він нажахано поглядав на годинник перед усіма зустрічами, хвилюючись, що запізнився. Петер з полегшенням зітхнув, коли це минуло і люди стали бачити в ньому спортивного директора, а не зірку. Клуб далі стрімко втрачав позиції у серії, і коли люди почали говорити спортивному директору, що вони насправді думають, він пізнав ту частину себе, яка прагнула, щоб його знову вважали зіркою. Хокейна публіка не знає нюансів.
То чому Петер продовжує? Бо він ніколи не зважував альтернативної можливості. Багатьом складно пригадати, чому вони полюбили цей спорт, але для Петера все просто. Його найбільша любов у хокеї, від першого ж моменту, коли він став на ковзани, — тиша. Усе поза межами льодової арени — холод і темрява, хвороба мами, і тато, який знову прийде додому п’яний… усе це замовкало в голові, коли він виходив на лід. Першого разу Петеру було всього чотири роки, але хокей відразу дав зрозуміти, що вимагатиме від нього тотальної зосередженості. Тому він його і любив. І далі любить.
Чоловік, який хоч і є ровесником Петера, але виглядає на п’ятнадцять років старшим, дивиться, як Петеровий автомобіль проїжджає містом. Чоловік загортається у військову куртку і чухає бороду. Коли їм було по сімнадцять, лише одна людина в цілому місті вважала, що Петер обдарованіший гравець за Роббана. «Мати талант — це ніби випускати в небо дві повітряні кульки: цікавіша не та, яка швидше піднімається вгору, а та, в якої довша мотузка», — часто казав чортяка Суне. Звісно, він мав рацію. Правління клубу і спонсори змусили Суне перевести Роббана в основну команду, хоча тренер наполягав, що хлопець іще не готовий до цього психологічно. Роббан сильно зіткнувся з іншим гравцем, отримав травму і почав боятися; залишок сезону він намагався якомога скоріше відбити шайбу, аби лиш не ризикувати. Коли публіка вперше освистала його, він прийшов додому і заплакав. Коли це сталося вдруге — прийшов додому і випив.
У вісімнадцять Роббан грав гірше, ніж у сімнадцять, а Петер за цей час став гравцем, кращого за якого в цьому місті ніколи не бачили. Коли в нього з’явився шанс грати в основній команді, він був готовий. Роббан почав вагатися щоразу, коли виходив на лід, а Петер не знав страху. Того самого року, коли він поїхав грати в НХЛ, Роббан почав працювати на фабриці. У хокеї не буває «майже». Один гравець здійснив свої мрії, а інший витоптує сніг в очікуванні миті, коли нарешті відчиниться паб.
Половина сходинок униз, п’ять кроків. Звідси вже не видно даху льодової арени.
Суне чує, що Давід виходить зі свого кабінету. Старий чекає, поки відчиняться і знову зачиняться двері до туалету, а тоді пише чотири слова на жовтому клаптику паперу і встає. Заходить у Давідовий кабінет і приклеює записку йому на монітор. Суне не вважає себе релігійним, але зараз звертається до всіх вищих сил, аби не виявилось, що він помилився. Щоб ці чотири слова не зруйнували життя молодого хлопця.