— ЦІ МАВПИ… ЦІ… Я БІЛЬШЕ НЕ ВИТРИМУЮ! — кричить вона, щойно переступивши поріг.
— Спокійно, солоденька, — усміхається Беньї і справді думає, що зараз дістане ляпаса.
— ПОВТОРИ! АНУ ПОВТОРИ, ЩО ТИ МЕНІ СКАЗАВ, І Я КЛЯНУСЯ, ЩО ТИ ВЖЕ НЕ БУДЕШ ГРАТИ У ЦЬОМУ МАТЧІ! — ричить вчителька, піднявши руку.
Директор голосно скрикує, підхоплюється зі стільця, хапає її за руку та обурено виводить у коридор. Напевно, це правильна реакція — вивести когось за руку. Але і вчителька, і Беньї знають, що за руку мали взяти Беньї.
У класі, що далі по коридору, Бубу посковзується зі стільця і безпомічно падає на підлогу, з голим торсом, посеред вигуку «…з БЙОРНСТАДА ведм…». Навколо кільцем товпляться його сімнадцятирічні однокласники, які поділяються лише на два типи: ті, які фанатіють від хокею, і ті, які ненавидять цю гру. Ті, які до смерті налякані, що Бубу травмувався, і ті, які саме на це і сподіваються.
11
Є проста істина, яку повторюють так само часто, як і ігнорують: незалежно від того, чи ви скажете дитині, що їй усе вдасться, чи що не вдасться нічого, у результаті, найімовірніше, ви матимете рацію.
Бенґт не має характеру лідера. Він лише кричить. Амат тренувався у нього весь час, поки грав у дитячій команді, і понад усе він боїться, що якщо Давід буде тренувати основну команду в наступному сезоні, Бенґт може стати тренером юніорів саме тоді, коли туди перейде Амат. Ще два роки з цим чоловіком він просто не витримає, навіть заради хокею. Бенґт не розуміє ні тактики, ні техніки, він вважає, що хокей — це просто війна, і підбадьорює гравців лише криком, що вони «мусять виграти битву за замок!» і щоб їх «не виграли в зад». Якби ці п’ятнадцятирічні хлопці мали в руках не ключки, а сокири, методи Бенґта однаково не змінилися б.
Іншим гравцям у команді ще гірше, бо якщо ти найкращий, можеш уникнути найгіршого, а в цьому сезоні Амат став найкращим. Захаріасу доводиться ухилятися від фонтанів слини Бенґта, коли той кричить: «Зах, ти там шрам чешеш після операції між ногами, чи що?» або «…чорт, ти ж повзеш повільніше за вагітних!» — але Амата це минає. При думці, що ще дванадцять місяців тому він був близький до того, щоб узагалі покинути хокей, Амат сам не знає, чи радіти з того, що він продовжує грати, чи панікувати, що він справді мало не обірвав усе.
Амат тоді втомився — це все, що він пам’ятає. Втомився від боротьби, від того, що всі на нього кричать, від паскудства і штурхання, втомився від того, що юніори прокрадалися до роздягальні під час тренувань і різали його взуття, кидали його одяг в душ. Втомився показувати, що він був не тим, за кого його мали, — не ніким з Улоговини. Син прибиральниці. Занадто малий. Занадто слабкий.
Одного вечора після тренування Амат прийшов додому, ліг і не вставав з ліжка чотири дні. Мама виявила терплячість і не рухала його. Лише на п’ятий ранок відчинила двері до його кімнати, вже одягнена, щоб їхати на роботу, і сказала:
— Ти, звісно, граєш з ведмедями. Але не варто забувати, що ти — лев.
Мама поцілувала Амата в чоло, поклала руку йому на серце, і він прошепотів:
— Мамо, це надто важко.
— Якби твій тато побачив, як ти граєш, він би дуже пишався, — відповіла вона.
— Тато, мабуть, навіть не знав, що таке хокей… — пробурмотів Амат.
— Саме тому! — заперечила мама, підвищивши голос, а вона була жінкою, яка дуже пишалася тим, що ніколи не підвищує голосу.
Аматова мама вже встигла того ранку прибрати трибуни, і коридор, і кабінети, а тоді спустилась у роздягальню, коли сторож, минаючи її, постукав по одвірку. Вона підняла погляд, а той кивнув у бік крижаної арени й усміхнувся. Там Амат порозкладав між лініями свої рукавиці, шапку і куртку. Того ранку хлопець зрозумів, що єдиний спосіб стати кращим за ведмедів у їхній грі — перестати грати так, як вони звикли.
Давід сидить з самого верху трибун. За тридцять два роки він більше часу провів на льодових аренах, а не за їхніми межами. Він любить хокей з багатьох причин, але найбільше за те, що хокей — це найскладніша з найпростіших відомих йому речей. Щоб навчитися грати в хокей, достатньо секунди, а щоб оволодіти грою — потрібне ціле життя.
Коли Давід став тренером, Суне весь сезон змушував його дивитися всі матчі основної команди саме звідси — з місць, де голова йде обертом, і тепер це стало звичкою, якої важко позбутися. Хокей виглядає по-іншому, якщо дивитись на нього згори, і правда в тому, що Суне й Давід насправді завжди доходили згоди в питаннях, їхні думки розходилися лише на відповідях. Суне хотів до останнього тримати усіх гравців у їхній віковій групі, щоб вони мали час попрацювати над своїми слабкими місцями, визріти, створити команду без недоліків. Для Давіда такі наміри означали лише утворення команди, де нема нікого виняткового. Суне вважав, що, якщо гравець гратиме зі старшими, він буде використовувати всі свої сили, і Давід із цим погоджувався, але не бачив жодної проблеми. Він не хотів мати набір гравців, які всі разом були однаково вмілі в чомусь одному, він потребував окремих талантів.