Суне був як Бйорнстад: укорінений у давній вірі, що жодне дерево не повинне рости надто високо, він наївно вважав, що достатньо просто багато працювати. Тому справи клубу набирали обертів, але водночас стрімко зростало безробіття. Робочої сили не достатньо, хтось мусить давати ідеї. Колектив дієздатний лише тоді, коли він формується навколо зірок.
У цьому клубі вистачає чоловіків, які вважають, що в хокеї все «має бути так, як завжди було». Коли Давід чує ці слова, йому хочеться загорнутися в килим і кричати, поки не порвуться голосові зв’язки. Хіба ж хокей хоч колись був незмінним? Коли гра лише з’явилася, не було навіть пасу вперед, а всього два покоління тому усі гравці були без шоломів. Хокей, як і всі живі організми, мусить пристосовуватися і розвиватися, а як ні — він загине.
Давід уже не пам’ятає, скільки років триває їхня з Суне суперечка, але коли він приходить увечері додому в щонайгіршому настрої, його дівчина завжди підколює словами «знову посварилися з татом?». Певний гумор у цьому присутній від початку, бо коли Давід став тренером, Суне був для нього не просто наставником. Кінець кар’єри для хокеїста — це безкінечний ряд дверей, що зачиняються перед тобою, а Давід не уявляв свого життя без команди, не знав, як це — не бути частиною чогось більшого. Коли через травми він мусив піти з льодової арени у свої двадцять два, лише Суне розумів його.
Суне навчив Давіда бути тренером, водночас навчаючи Петера, що таке бути спортивним директором. Ці двоє чоловіків багато в чому були протилежностями: Давід міг почати сварку навіть зі стіною, а Петер настільки боявся конфліктів, що навіть не наважувався марнувати час. Суне сподівався, що вони доповнюватимуть один одного, але натомість між ними виникла взаємна неприязнь.
Роками Давід страшенно соромився, що не міг перестати заздрити, коли Суне і Петер ішли до Петерового кабінета, а його з собою не кликали. Давідова любов до командної спільності, властивої спорту, виростала зі страху бути виключеним. Урешті він повівся зі своїм вчителем так, як роблять усі амбітні учні: збунтувався проти нього.
Давіду було двадцять два, коли він почав тренувати ту групу семирічних хлопчиків, серед яких були Кевін, Беньї і Бубу. Він був їхнім тренером уже десять років, він згуртував їх до рівня однієї з найкращих команд юніорів у цілій країні, і тепер розумів, що більше не може залишатися терпимим до Суне. Гравці для нього важливіші, а клуб — щось більше. Такий основний принцип хокею: команда важливіша за власне «я». Тому Давід непохитно переконаний, що розумникам, які навіть кроку не ступали до роздягальні, ніколи не вдасться зрозуміти культуру між гравцями. Тим, хто цілими днями триндить перед журналістами про небезпеки «елітарності». Вони занадто егоїстичні й боягузливі, щоб поставити благо команди вище за власне.
Давід знає, що скажуть мешканці міста, коли він отримає місце Суне. Він знає, що багатьом це не сподобається. Зате їм сподобається таблиця з результатом.
Бенґт дмухає у свисток так близько біля вуха Захаріуса, що хлопець зашпортується об власну ключку. Бенґт зловтішно посміхається.
— Сьогодні на тренуванні найгіршим, як завжди, був малюк Зах. Тобі надається честь збирати шайби і конуси!
Бенґт виходить з арени, за ним плентаються інші гравці. Хтось сміється над Захаріусом, він намагається показати їм середнього пальця, але це на диво складно зробити в хокейних рукавицях. Амат уже кружляє по кризі, збирає шайби. Така вже у них дружба — поки Захаріас залишається на арені, Амат не йде.
Коли Бенґт зникає з поля зору, Захаріас згірчено встає і перекривлює манеру тренера возитися на ковзанах, надмірно нахилившись уперед, та ще й затято чухає між сідницями.
— ПОЗБИРАЙ ШАЙБИ! ЗАХИЩАЙ ЗАМОК! НЕ ДАЙ, ЩОБ ТЕБЕ ВИГРАЛИ У ЗАД! У МЕНЕ НА ЛЬОДУ НІХТО НІКОГО В ЗАД НЕ ГРАЄ! ЕЙ… ЦЕ ЩО?.. ЦЕ ЩО ТАКЕ-Е?.. У МОЇЙ ДУПІ? МЕНЕ ВИГРАЛИ? ЩО ЦЕ В МЕНІ ЗАСТРЯГЛО? АМАТ, У МОЄМУ МАЛОМУ ЗАДКУ ЩОСЬ ЗАСТРЯГЛО! ВИТЯГНИ ЦЕ НЕГАЙНО, АНУ ВИТЯГНИ, КАЖУ ТОБІ!
Він задкує на Амата, який сміючись вислизає, а Захаріус заточується просто у відкритий відсік для гравців заміни і гримає на лаву.