Настільки важлива, що сімнадцятирічний хлопець щодня стояв у саду свого будинку — ще відтоді, як обморозив вилиці тієї ночі десять років тому, — і забивав шайбу за шайбою, тримаючи на своїх плечах ціле містечко.
Ця гра важливіша за все.
«Улоговина» розташована в іншій частині Бйорнстада, на північ від дороговказів. Центр Бйорнстада — це котеджі й невеликі вілли, що розташовуються за спадом ієрархії середнього класу, а от в Улоговині стоять лише багатоквартирні будинки і то настільки далеко від Височини, наскільки було можливо. Звісно, спершу ці назви були просто географічними прізвиськами, придуманими без фантазії: Улоговина розташована нижче за решту міста, де земля спускається до старого гравійного кар’єру, а Височина — на горі над озером. Але коли фінансовий статус мешканців поступово розділився залежно від місця їхнього житла, ці назви залишилися в обігу не лише в значенні частин міста, а також і як класові маркери. Навіть у найменших містах світу діти рано дізнаються про розділену соціальну реальність, і в Бйорнстаді з цим усе просто: що далі ти живеш від Улоговини, то краще для тебе.
Фатіма мешкає у двокімнатній квартирі аж на краю Улоговини. Вона стягує свого сина з ліжка із м’якою наполегливістю; той хапає свої ковзани. В автобусі, крім них, більше нікого, вони не розмовляють. Амат виробив власну систему транспортування тіла, без необхідності прокидатися головою. «Мумія» — так любовно називає його Фатіма. Діставшись льодової арени, вона перевдягається в уніформу прибиральниці, а її син іде шукати сторожа. Спершу він робить спробу допомогти матері прибрати сміття з трибун, поки та не починає сваритися і проганяє його. Амат хвилюється через мамину спину, а мама переймається, що інші діти побачать сина біля неї і почнуть його дражнити. Відколи Амат себе пам’ятав, у них із матір’ю не було жодної рідної душі в цілому світі. У дитинстві він збирав на цих трибунах наприкінці місяця порожні пляшки; буває, він і зараз так робить.
Щоранку Амат допомагає сторожеві, відмикає двері, перевіряє люмінесцентні лампи, складає шайби, їздить на льодовому комбайні, готує майданчик до роботи. Першими приходять ковзанярі, в найнезручніший час. Потім збираються всі хокейні команди, одна за іншою, залежно від рангу, а найзручніший час заброньований за молодіжною і дорослою командами. Гравці молодіжної тепер стали настільки вмілими, що посідають майже найвище місце в ієрархії.
Амат туди ще не потрапив, йому лише п’ятнадцять, але, може, вдасться наступного сезону. Якщо виконає всі вимоги. Одного дня він забере звідси свою маму — він у цьому впевнений, — одного дня він перестане постійно додавати і віднімати в голові прибутки і видатки. Діти, які живуть у сім’ях, де гроші можуть закінчитися, суттєво відрізняються від інших дітей. І те, в якому віці ти це усвідомлюєш, також важить.
Амат знає, що в нього не так багато варіантів, тому його план простий: звідси — в молодіжну команду, звідти — в дорослу, а тоді — до професіоналів. Щойно на його рахунку з’явиться перша зарплата, він забере від мами візок прибиральниці й ніколи не пустить її до цієї роботи; мамині зболені руки відпочинуть, а хвора спина знатиме, що таке полежати зранку в ліжку. Усілякий мотлох його не цікавить. Він просто хоче хоча б одного вечора заснути без думок про гроші.
Коли Амат закінчує справи, охоронець поплескує його по плечу і подає йому ковзани. Амат зашнуровує їх, бере ключку і виїжджає на порожню арену. Вони з охоронцем домовилися: Амат допомагає піднімати щось важке і відчиняти тугі бокові дверцята (бо ревматизм сторожа протестує проти таких завдань), а тоді, якщо Амат сам прочистить після себе лід, арена до його послуг на цілу годину, поки не прийдуть на тренування ковзанярі. Для Амата це найкращі шістдесят хвилин кожного його дня.
Він закладає до вух навушники, ставить гучність на максимум і розганяється з усіх сил. Мчить кригою — так швидко на інший бік, що аж влітає шоломом в оргскло бортика. На повній швидкості — назад. Ще раз. І ще раз. І ще.
Фатіма на мить відривається від прибирання і дозволяє собі кілька секунд поспостерігати за сином. Зустрічається поглядом зі сторожем і беззвучно каже «дякую». Той у відповідь лише киває, ховаючи усмішку. Фатіма пригадує, як розгубилася, коли тренери клубу вперше повідомили їй, що Амат має винятковий дар до гри. Вона тоді небагато розуміла шведською, і для неї було божественною таїною вміння Амата кататися на ковзанах ще відтоді, коли він заледве вмів ходити. Минуло вже стільки років, а вона так і не звикла до холоднечі у Бйорнстаді, але навчилася любити місто таким, яким воно є. У житті Фатіми найбільшою дивовижею був цей хлопчик, якого вона привела на світ там, де люди ніколи не бачили снігу, і який був народжений для того, щоб грати в спортивну гру на кризі.