— Хвилюєшся перед матчем?
Петер може не відповідати. Рамона гасить черевиком третю сигарету, кладе недопалки в пакет і запрошує всередину:
— Віскі?
Петер дивиться на небо. Місто рано прокидається, і навіть сонце, здається, планує зійти раніше. Людей пробуджує мрія, що матч юніорів змінить їхнє життя. Можливо, після нього місцева влада знову помітить їхні ліси? Побудує тут хокейну гімназію, і, може, навіть торговий центр? Змінить опис маршруту на «продовжуйте рух, минаючи Гед» замість того, що є зараз — «якщо ви дісталися Бйорнстада, то проїхали задалеко». Петер стільки часу переконував у цьому інших, що вже й сам не знає, чи вірить у це.
— Я б випив кави, — каже він Районі.
Вона, хрипко реготнувши, суне вниз сходами до пабу.
— Так воно буває з синами, батьки яких занадто полюбляли віскі: вони або напиваються безперестанку, або ніколи не п’ють. Проміжного варіанту в таких сім’ях нема.
Поки Петерові не виповнилося вісімнадцять, він бував у «Хутрі» більше разів, аніж за все життя опісля. Йому доводилося забирати звідти свого старого, а часом і допомагати йому тягатися з котримсь із його гедівських кредиторів. Відтоді бар майже не змінився. Трохи менше несе тютюновим димом, але якщо подумати, чим ще може смердіти в підвальному барі, то тютюновий дим здасться найменшою з бід. Зараз у пабі порожньо, Петер ніколи не приходить сюди у вечірній час, бо це не найкраще місце для спортивного директора клубу, основна команда якого вічно не дотягує. Старі чоловіки в барі завжди мали що сказати, а від молодих тепер можна отримати і щось відчутніше за міцні словечка. Деякі мешканці цього міста ніби весь час носять насильство під шкірою — замолоду Петер цього ніколи не помічав і тому надто гостро відчув по поверненні з Канади. Мовчазний гнів тих, кому нічого не вдавалося ні в хокеї, ані у школі чи з заробітком, і які шукали шляхів до виходу. Зараз їх називають «Група», хоча ніхто не чув, щоб вони самі так себе називали.
Клуб уболівальників хокейної команди завжди називався «Ursus Arctos» — «Бурий ведмідь». Офіційно до нього належать чоловіки, які зависають у «Хутрі», а ще — пенсіонери, виховательки з дитячого садка і молоді батьки на трибунах з сидячими місцями. «Група» існує без членських карток і власних футболок. Це місто занадто мале для великих таємниць, але Петер знає, що навіть у добрі часи в клубі вболівальників було не більше тридцяти-сорока осіб, проте цього цілком вистачає, щоб під час матчів основної команди викликати додатковий поліцейський нагляд задля гарантування безпеки. Гравці, яких набрали з інших міст і чия гра, здавалося, не дотягувала до оплати, раптом з’являлися у кабінеті Петера з наміром розірвати контракт і поїхати геть. Журналісти з місцевої газети вдень ставлять критичні запитання, а наступного ранку стають незрозуміло байдужими. Через «Групу» до Бйорнстада бояться приїздити суперники. Та й спонсори теж, на жаль. Двадцятирічні чоловіки з «Хутра» стали найбільш консервативними у місті, вони не хочуть бачити сучасний Бйорнстад, тому що знають, що сучасний Бйорнстад не захоче бачити їх.
Рамона подає Петеру через барну стійку горнятко кави, стукаючи по дереву.
— Хочеш виговоритися?
Петер чухає голову. Матінка Мальборо завжди вважалася найпросунутішим психологом у Бйорнстаді. Навіть якщо її стандартні вказівки найчастіше звучать як «зберися, у людей буває й гірше».
— Та просто багато думок.
Петер обводить поглядом стіни, обвішані светрами хокеїстів і знімками гравців, вимпелами й шарфами.
— Рамоно, коли ти востаннє дивилася матч?
— Ще до того, як Гольґер пішов від мене. Ти ж знаєш, хлопчику.
Петер крутить у руках горнятко. Тягнеться по гаманець. Рамона заперечує, але він все одно кладе гроші на барну стійку.
— Якщо не хочеш взяти оплату за каву, поклади їх у фонд.
Рамона вдячно киває і забирає купюри. Фонд — це каса у неї в спальні, вона бере звідти гроші, коли когось із хлопців звільняють з роботи і він не може заплатити рахунки.
— Одному з твоїх давніх товаришів по грі зараз це знадобиться. Роберта Гольтса звільнили з фабрики. Він надто часто тут буває.
— Це ж треба… — бурмоче Петер, не знаючи, що на це відповісти.
Він збирався зателефонувати Роббану з Канади, і потім, коли повернувся додому. Але збиратися не означає зробити. Двадцять років — надто довгий час, і як тепер Петерові знати, з чого починати розмову? Йому варто вибачитися? За що? І як? Він знову обводить поглядом стіни.
— Цей хокей… Рамоно, тобі ніколи не спадає на думку, який це дивний спорт? Правила, арена… хто таке міг придумати?