Петер нічого не відповідає. Він узагалі не надто пригадує, що колись йому було сімнадцять років. Іде до кавоварки — вона знову поламана, деренчить і гримить аж надто неохоче, а тоді вивергає щось таке, що кольором нагадує використаний снюс, а консистенцією — клей. Петер однаково це п’є. Фрак чухається під своїм подвійним підборіддям і стишує голос.
— Ми зустрічалися з місцевими політиками, кілька людей від спонсорів, кілька від правління і… ну… ти знаєш, так, трохи неформально.
Петер шукає вершки і намагається показати, що не хоче цього слухати, але Фрак нічого не помічає.
— Коли юніори виграють фінал, у Бйорнстаді зведуть хокейну гімназію. Дідько, як же інакше, це ж такий піар, сам знаєш. А потім ми трохи обговорили ремонт льодової арени…
— Теж неформально, наскільки розумію, — бурчить Петер, бо йому відомо, що мовою тутешніх політиків це означає, що поки одна рука чеше спину, інша кладе гроші в кишеню.
Фрак плескає Петера по спині й киває на його кабінет.
— Хто знає, Петере, може, ми навіть візьмемо тоді нову кавоварку!
— Буду вдячний, — бурмоче Петер.
— У тебе, мабуть, ніякого спиртного? — позіхає Фрак, киваючи на кабінет.
— Хвилюєшся перед матчем? — усміхається Петер.
— А да Вінчі мав знижку на коричневу фарбу, коли малював Мону Лізу?
Петер сміється і киває на сусідній кабінет.
— У директора мусить бути якась пляшка.
Фрак аж сяє. Петер гукає йому навздогін:
— Гей, Фраку, ти ж сьогодні посидиш у сорочці? Не повториш чвертьфінал? Батьки цього не зрозуміють!
— Обіцяю! — бреше Фрак і, навіть не озираючись, поспіхом кидає, начебто не мав такого плану весь час: — Давай з нами по сто грамів перед матчем? Ну, ти собі можеш випити води. Або газованку, чи що ти тепер п’єш. Я запросив іще кількох спонсорів — думав, ми могли би трохи переговорити? Трохи так., неформально.
Фрак повертається з пляшкою і директором, чоло в нього вже блищить, як відполірований лід, а на сорочці під пахвами видно темні плями. І тільки зараз Петер розуміє, що втрапив у засідку.
Фатіма ще ніколи не бувала на льодовій арені, коли туди приходило стільки люду. Вона часто дивиться матчі Амата в дитячій команді, але тоді приходять лише батьки гравців із молодшими братами і сестрами. Сьогодні на стоянці стоять дорослі люди і випрошують квитки на гру, готові заплатити вчетверо більше. Амат купив два квитки завчасно, Фатіма поцікавилася, чому він не хоче піти, як завжди, з Захаріасом, але Амат відповів, що хоче показати їй гравців, із якими одного дня гратиме в команді. Це все відбувалося всього тиждень тому, тоді неможливо було повірити, що цей день настане вже сьогодні. Фатіма міцно тримає квитки в руці, намагається нікому не стати на шляху у штовханині, але їй так і не вдається бути невидимкою, бо хтось зненацька спиняє її і каже:
— Агов! Ти допоможеш нам нарешті?
Фатіма обертається. Маґґан Лют знервовано привертає її увагу і показує на уламки скляної пляшки, яку хтось впустив на підлогу.
— Ти нарешті принесеш швабру? Хтось може наступити на скло, не розумієш? Якась дитина!
Жінка, яка розбила пляшку, — Фатіма впізнала її, то була мама одного гравця з команди, — навіть не думала прибирати скло. Вона вже прямувала до свого місця на трибуні.
— Ти мене ЧУЄШ чи ні? — вигукує Маґґан Лют, беручи Фатіму заруку.
Фатіма киває і запихає квитки до кишені. Схиляється над уламками. Але її спиняє чийсь доторк до плеча.
— Фатімо? — привітно каже Міра, а тоді не так радо повертається до Маґґан Лют. — У чому проблема?
— Не в мене проблема. Вона ж тут працює! — огризається Маґґан.
— Не сьогодні, — пояснює Міра.
— Тобто — не сьогодні? Тоді що вона тут робить?
Тут Фатіма випростує спину, ступає крок уперед, такий невеликий, що й непомітний нікому, крім неї, дивиться прямо в очі Маґґан і каже:
— Не треба казати «вона». Я стою перед вами. І прийшла сюди з тієї самої причини, що й ви. Подивитися гру свого сина.
Міра ніколи не бачила людини з більшою гордістю. І ніколи не бачила, щоб Маґґан не знайшла, що відповісти. Коли Лютова мама зникає у натовпі, Міра підбирає з підлоги уламки. Фатіма тихо запитує:
— Вибач, Міро, але… я тут не звикла… хотіла запитати… можна я сьогодні сяду біля тебе?
Міра прикушує губу. Міцно стискає її руку.
— Фатімо, дорога, це я повинна питати, чи можна сісти біля тебе.
Суне сидить на верхньому ряді трибуни. Спонсори, які піднімаються сходами, вдають, ніби не бачать його, тож Суне точно знає, про що вони збираються говорити в кабінеті. Дивно, але він уже не відчуває гніву. Як і смутку. Він просто втомився. Від політики, грошей, і всього іншого в цьому клубі, що не стосується спорту. Просто втомився. Тож, можливо, вони всі мають рацію. Він тут зайвий.