У цей час Амат сидить у кутку і розуміє, що регоче разом з усіма. Бо це дає полегшення. Бо так він відчуває себе частиною групи. Бо в цьому є щось приємне — звучати так, як усі навколо. Він буде соромитися цього вічно.
Беньї прокидається лише тоді, коли Кевін його торсає. Найбільший талант Беньї — уміти проспати і балаканину Маґґан Лют, і Бенґтові жарти, а мати можливість так робити — це його привілей. Завжди були батьки, які сумнівалися в доцільності такої поведінки Беньї як на арені, так і поза нею, але Давід мав на це одну відповідь: «Якби інші гравці показували хоча б дещицю того, що кожного вечора віддає на арені Беньї, я б не забороняв їм спати навіть на лаві запасних».
Бубу сідає на лавку, він просто розгромлений — так може почуватися лише підліток, над яким перед усіма його найкращими друзями поглумився дорослий, але інший дорослий сідає біля нього на лавку, кладе руку йому на плече і торкається великим пальцем до шиї. Бубу піднімає очі. До нього усміхається Давід.
— Серед усіх гравців у команді ти — найжертовніший, розумієш?
Бубу стискає губи, Давід іще ближче нахиляється до нього.
— Сьогодні будеш грати у третій лінії, я знаю, що для тебе це прикрість.
Бубу намагається стримати сльози. Весь час він був найкращим захисником команди, завдяки своїм розмірам і силі, але в останні роки його підводила погана їзда на ковзанах. Спочатку його понизили до другої лінії. А тепер — третя. Давід м’яко тримає Бубу за потилицю, дивиться просто в очі й каже:
— Але ти мені потрібен. Ти потрібен своїй команді. Ти важливий. І я хочу, щоб сьогодні ти показав усе, що можеш, у кожній зміні. Мені потрібна кожна крапля твоєї крові. Якщо так буде, якщо повіриш мені, я обіцяю, що ніколи тебе не підведу.
Коли Давід встає, Бубу знову гупає ногами до підлоги. Якщо б Давід цієї миті попросив його вийти і вбити когось, він зробив би це, не вагаючись. Тренер стає посередині роздягальні. Після десяти років спільних тренувань кожен із хлопців відчуває одне й те саме. Кожному з них Давід дивиться в очі.
— Не буду багато говорити. Ви самі знаєте, з ким зараз зустрінетесь. І знаєте, що ми — кращі. Тому чекаю лише одного. Я приймаю лише один результат. Без нього сюди не повертайтеся.
Давід шукає очима Кевіна, чіпляється в нього поглядом, ніби кліщами.
— Перемога.
— Перемога! — відповідає Кевін, і його очі чорнішають.
— ПЕРЕМОГА! — повторює Давід, піднімаючи в повітря кулаки.
— ПЕРЕМОГА!!! — вибухає одноголосний крик.
Хлопці схоплюються з лавок, гримають, стукають і форкають, готові виходити за своїм капітаном. Давід обходить кожного з гравців і добре гупає кожного по шолому, а біля самого виходу зупиняється, ледь торкнувшись до дверей і шепоче так тихо, що його чує лише хлопець під номером дев’ять:
— Я пишаюся тобою, Кевіне. Я тебе люблю. Незалежно від того, що станеться сьогодні і чи буде це найкращий чи найгірший твій матч, у світі нема іншого гравця, якого б я обрав замість тебе.
Двері відчиняються. Кевін не просто виходить на лід.
Він мчить, як смерч.
18
Самотність — невидима хвороба. Відколи Гольґер пішов від неї, Рамона стала схожою на звірів із документальних фільмів, які вона дивиться на каналах про дику природу в ті ночі, коли снодійне не допомагає, — тих звірів, яких так довго тримали в неволі, що вони навіть не намагаються втекти, коли їм забирають усі загорожі. Усі живі створіння, яких протягом достатньо довгого часу утримували ув’язненими за мурами, починають боятися невідомості більше, ніж своєї в’язниці. Спочатку Рамона не виходила з дому, бо всередині й далі чула його сміх, його голос і лайливі вигуки, коли він вдарявся пальцем на нозі об поріг за барною стійкою. Ціле життя минуло у цьому будинку, а він так і не бачив того клятого порогу. Ізоляція відбувається значно швидше, ніж здається, дні зливаються в одне, якщо живеш більше всередині, ніж назовні. На протилежному боці вулиці минали роки, а Рамона відчайдушно намагалася зберегти в «Хутрі» і квартирі над пабом усе саме таким, як за життя Гольґера. Вона боялася, що вийде за двері й забуде його, а якщо пройдеться до крамниці, то, повернувшись, виявить, що його сміх зник. Одного ранку стало зрозуміло, що так минуло вже одинадцять років, і всі, окрім її хлопців, вважають, що вона збожеволіла. Створена нею машина часу стала її ж таки в’язницею.
Часом кажуть, що горе ми переживаємо психікою, а туга відчувається фізично. Перше — це рана, друге — ампутована частина тіла, зів’яле суцвіття з розколотим стеблом. Якщо ростеш доволі близько до людини, яку любиш, врешті ви переплітаєтеся з нею корінням. Можна говорити про втрату, пропрацьовувати її і давати собі час, але ніхто нас не звільняє від законів біології: якщо рослину розділити навпіл, вона не зцілиться, а загине.