Давід показує на лаву запасних у команді суперника. Амат вагаючись киває. Давід не відводить погляду.
— Амате, ти ж хочеш чогось добитися? Хочеш показати всьому місту, чого ти вартий? То покажи їм зараз.
На наступному захисному вкиданні з одного боку Кевіна стоїть Беньї, а з іншого — Амат. У цей час Маґґан Лют обіруч напирає на скляну перегородку до лави запасних, і репетує, що н-і-х-т-о не сміє безкарно заміняти її сина у півфіналі. Бенґт кидає погляд на Давіда.
— Якщо в цьому матчі ми програємо, вона тебе каструє.
Давід розслаблено спирається на бортик.
— У цьому місті, як правило, переможцям усе прощають.
Беньї робить те, що йому сказали — перехоплює шайбу і виводить її з зони, шайба вилітає до бортика воріт суперника. Амат також робить те, що йому сказали: він мчить. Його миттєво зачіпає захисник першої лінії, і коли Амат виривається, вже пізно гнатися за шайбою. Але він однаково мчить. На трибунах ті, хто розуміються на грі, аж зітхають. Ті, хто не розуміються, зітхають ще голосніше. Воротар суперника спокійно виїжджає, пасує шайбу, вона ледь не долітає до воріт Бйорнстада, і коли суддя дає свисток для нової шайби, Амат сам-один стоїть у зоні суперника на віддалі шістдесяти метрів. Спонсори бурмочуть: «Йому компас дати, чи як?», але Фрак бачив те, що бачить Давід. Те, що побачив Суне.
— Швидкий, як росомаха, якій перцю під хвіст насипали! Вони його не впіймають! — усміхається Суне.
Давід перехиляється через бортик і хапає Амата за плече, коли той повертається.
— Знову.
Амат киває. Наступне вкидання, цього разу Беньї не вдається навіть вибити шайбу із зони, але Амат уже щосили мчить до воріт суперника і зупиняється аж біля протилежного бортика. З трибун до нього долинає осудливий гул і зневажливий сміх: «Ти заблукав? Шайби навіть близько нема!», але він дивився лише на Давіда. Воротар Бйорнстада блокує шайбу, нове вкидання. Давід швидко показує рукою коло в повітрі: «Знову».
Коли Амат утретє мчить через лід, шайба вже не має значення, бо тепер є ще одна особа, яка бачить його швидкість і розуміє, для чого це робиться. Тренер суперника вихоплює з рук асистента стос аркушів і ричить:
— Це, бляха, хто такий? Хто такий номер вісімдесят один?
Амат встигає поглянути на трибуни, Майя стоїть на сходах з кафетерію, вона дивиться на нього. Він чекав цього з першого дня молодшої школи, і ось тепер вона дивиться на нього. Амат про все забуває, навіть не чує, що Бубу кричить до нього, аж поки не опиняється перед лавою запасних.
— АМАТ!
Бубу перехиляється через бортик і хапає його за светр:
— Маневр до центру, а сам — набік!
Пів секунди вони дивляться один одному в очі, Бубу навіть не треба слів, щоб показати, скільки б він віддав, щоб зараз опинитися на льоду. Амат киває, ніби дає обіцянку, вони стукають один одного по шоломах. Майя далі стоїть на сходах. Перед наступним вкиданням Кевін і Беньї об’їжджають зону і зупиняються, нахилившись уперед до Амата.
— У тебе ще сила залишилася в цих курячих лапках? — насмішкувато питає Кевін.
— Дай пас, і сам побачиш, — відповідає Амат, і білки його очей аж наливаються кров’ю.
Цього вкидання Кевін не пропустив би, навіть якби мав зав’язані за спиною руки і приставлений до голови пістолет. Шайба у Беньї, він веде її вздовж бортика, — завтра навіть не зможе встати з ліжка, але зараз нічого не відчуває, — він одним рухом повалив двох суперників. Амат маневрує до центру, але перехоплює шайбу і зі свистом мчить повз захисника — так швидко, що двоє гравців, які пильнували Кевіна, мусять залишити дев’ятого номера і гнатися за вісімдесят першим. Бйорнстаду тільки цього і треба. Амат дістає ключкою по передпліччю, здається, ніби зап’ястя його не слухаються, але він встигає передати шайбу й огинає ворота. Амат має один вдих, щоб встигнути підняти очі, побачити, як Кевінова притиснута до льоду ключка відбиває шайбу саме тієї миті, коли його валять на лід. Кевін має два сантиметри проміжку — вдвічі більше, ніж йому потрібно.
Коли за воротами засвічується червона лампа, люди на трибунах кидаються одне до одного. Спонсори перекидають через ряди стільців горнятка з кавою, намагаючись дати «п’ять». Дві п’ятнадцятирічні дівчини на радощах перевертають кафетерій, а один старий тренер основної команди, якого не побачиш усміхненим, сидить з самого верху трибун і сміється. Фатіма з Мірою обіймаються, аж поки не падають на підлогу, вже не розуміючи, тішаться вони чи плачуть.
Перед льодовою ареною, серед снігів самотньо стоїть Рамона. Її накриває хвиля радісних вигуків. «Я люблю тебе», — шепоче вона до Гольґера. Повертається і йде додому, несучи в грудях усмішку. Це стосується людей і хокею, міста, яке хоче вірити, і світу, який роками наказував їм здатися. У цілому Бйорнстаді не залишилося жодного атеїста.