— Тому що це довбане місто хокеїстів, — шепоче вона.
Амат так і стоїть навколішки в снігах, поки Майя віддаляється узбіччям. Останнє, що вона минає, перед тим як її огортає темрява, — банер зі словами «Ласкаво просимо у Бйорнстад».
Потім її вже не видно.
Ана штовхає двері до будинку, вони без жодного скрипу ковзають на щойно змащених петлях. Тато спить, а мама з ними вже не живе. Вона виходить через кухню до комірчини, мисливські собаки зустрічають її, тицяючись холодними писками і гарячими серцями. Ана робить так, як робила тисячу разів у дитинстві, коли в будинку смерділо алкоголем, а батьки кричали одне на одного. Вона ночує разом із тваринами. Бо тварини ніколи її не кривдили.
Людям, які ніколи не жили там, де темрява і холод — це норма, а все інше — виняток, важко зрозуміти, як можливо знайти замерзлу на смерть людину в розстебнутій куртці, а часом і без куртки. Проте коли стає справді холодно, кровоносні судини стискаються і тіло з усіх сил намагається не пускати кров до замерзлих частин, щоб вона не замерзала на шляху до серця. У хокейній команді, гравець якої відбуває штраф і яка мусить продовжувати гру в меншості, відбувається те саме: ресурси в пріоритеті, гра ведеться вибірково, захищаєш серце, легені й мозок. Коли тобі врешті пробивають оборону, коли ти переохолоджуєшся, команда розпадається, воротар пропускає голи, захисники перестають розуміти одне одного, і ті частини тіла, які раніше були закриті для циркуляції крові, знову в грі. Саме тоді, коли тепла кров від серця тече по заледенілих ногах і руках, людина відчуває неймовірну хвилю тепла. Тому їй здається, що стало надто спекотно, і вона починає роздягатися. Далі холодна кров повертається до серця, і це кінець. Щороку або раз на два роки у Бйорнстаді хтось напідпитку повертається з вечірки додому навпростець через лід або губить дорогу в лісі, сідає на хвилину відпочити, а наступного ранку його знаходять замерзлим у сніговому заметі.
Дитиною Майя часто думала, чому її тато з мамою — найбільш зациклені на безпеці батьки — вирішили жити саме тут. У місці, де сама природа щодня намагалася вбити їхню доньку. Подорослішавши, Майя зрозуміла, що всі ці попередження «не ходи сама по кризі», «не йди сама до лісу» більше, ніж будь-що інше, створюють передумови для командного спорту. Всі діти у Бйорнстаді виростають під постійні попередження, що смерть чигає на них, якщо вони будуть одні.
Майя пробує зателефонувати Ані, але та не відповідає. Вона не може змусити себе йти головною вулицею через місто, тому щільніше загортається в куртку і рушає стежкою через ліс.
Коли повз неї у темряві проїжджає автомобіль і гальмує за п’ятдесят метрів, на Майю з усією силою накочується паніка. Через адреналін її тіло миттєво реагує певністю, що зараз хтось вибіжить, схопить її і знову зробить із нею те, що вже сталося.
Одне з того, що втратила дівчинка цієї ночі, — місце, де можна не боятися. Таке місце є в кожного з нас, поки його в нас не забирають. І можливо, що вже й не повернуть. Тепер Майя буде відчувати страх усюди.
Беньї щойно прокинувся, але бачить її за вікном автомобіля. Цією дорогою вночі ніхто з власної волі не ходить, він помітив, що вона накульгує. Беньї наполягає, щоб Катя зупинила, вискакує в темряву, перш ніж авто пригальмувало до кінця. Майя ховається за деревом. На морозі не вдасться так стояти довше хвилини, мусиш трохи рухатися, щоб циркулювала кров, хочеш цього чи ні. Беньї з сестрами полював у цих лісах відтоді, як підріс настільки, щоб могти втримати рушницю, тому він її бачить. Майя знає, що він її бачить. Катя гукає його з автомобіля, і, на подив Майї, Беньї кричить:
— Тут нікого нема, сестричко. Пробач. Я бачив… подумав, що бачив… ех, я щось перекурився!
Майя дивиться йому просто в очі, Беньї стоїть на відстані десяти кроків, їхні сльози замерзають з однаковою швидкістю. Але він лише киває у темряву, повертається і зникає.
Він сам надто добре знає, як це — ховатися, і тому не хоче виказувати іншого.
Коли задні червоні вогні автомобіля зникають у темряві ночі, Майя все ще стоїть, притулившись чолом до дерева і заходиться риданням без схлипування і без сліз. Її серце перестало битися, хоча вона далі стоїть на ногах.
У Бйорнстаді є тисяча способів померти. Особливо всередині.
23
Петер і Міра прокидаються радісними. Сміються. Саме так вони запам’ятають той день і будуть ненавидіти себе за це. Найжахливіші події в нашому житті мають схожий вплив на сім'ю: ми завжди найчіткіше пам’ятаємо останні радісні миті перед тим, як усе перетворюється на руїни. Секунда перед ударом, морозиво на автозаправці саме перед катастрофою, останній заплив на відпочинку перед тим, як повернешся додому й дізнаєшся страшний діагноз. Пам’ять повертає нас у ті найкращі хвилини, ніч за ніччю, і запитує: «Чи можна було щось зробити по-іншому? Як можна було просто радіти в цей час? Якби можна було знати про те, що станеться, чи вдалося б запобігти цьому?».